31. Павло. Трохи легких ревнощів

 Я правда не шкодував. Мені було дуже добре через те, що Мирослава була поруч, і що вона не ненавиділа мене через те, що я так егоїстично забрав її з родини. 

Але я відчував, що в глибині душі вона все ще була ображена на мене. Це було малопомітно, але все ж у неї між очей раз у раз зʼявлялась зморшка, вона трохи супилась. 

Навіть зараз. 

— Мені добре, коли ти поруч, — сказав я врешті-решт, поглянувши на неї.

 — Навіть зважаючи на те, що я погана господиня і взагалі маю кепський характер? — вона усміхнулась. 

— Люблять не за щось, — я знизав плечима. — І нормальний в тебе характер. 

 — Я люблю посперечатися і взагалі дуже вперта, — сказала вона. — Мама говорила завжди, що моєму майбутньому чоловіку не позаздриш…

— Я позаздрю. Тому, за кого ти вийдеш по коханню, — я усміхнувся і знову зазирнув їй в очі.

Мирослава якось враз посерйознішала, її губи затремтіли, ніби вона збиралася щось сказати, але так і не зробила цього. 

— Схоже, ти просто мазохіст, — зрештою засміялась вона, але я бачив, що під цим сміхом ховалися якісь інші емоції. 

— Можливо, — я кивнув. — Ну добре, — я допив останній ковток кави. — Поїду. Треба ще трохи зайнятись організацією весілля. Але спочатку трохи попрацюю. Останнім часом я взагалі розлінився. 

— Добре, працюй, — вона кивнула. — Увечері зустрінемось…

— Так, до вечора, — погодився я. Встав з-за столу, а коли проходив повз неї, нахилився і чмокнув її в щоку. 

Вона глянула на мене своїми великими очима і. здається, трохи знітилась. 

— Добре, піду збиратися в салон, — сказала поспішно. 

Я усміхнувся. Мені подобалась така її реакція….

*** 

Коли прийшов на роботу, то спочатку зробив пару дзвінків, а потім вирішив зайнятись весіллям.

Місце я вже практично обрав, залишилась пара варіантів. До мене якраз зайшла Оля. Але помітив я це тільки тоді, коли вона зазирнула мені через плече і побачила, що я дивлюсь ресторани.

— Ти вибираєш місце для святкування весілля? Хіба це не наречена має робити? — здивовано запитала вона.  

— Ну, вона в цьому не дуже зацікавлена, — я знизав плечима. — Тобі який заклад більше б сподобався? 

 — Мені? — вона замислилась. — Ну, якийсь модний, щоб гарні фото були в Інстаграмі…

В цю мить мені прийшло повідомлення. Я побачив, що це Мирослава, тому одразу його відкрив. Там було написано: 

“Якраз дивлюся “Дюну”, мені подобається фільм. А ти чим займаєшся?”

"Сидимо з Олею обираємо ресторан для весілля".

— Може, запитати Мирославу? — я поглянув на Олю. — Прислати і їй ресторани. 

Певно, я хотів почути якесь схвалення. Або хоч виправдання, не знаю. Мені хотілось, щоб Мирослава брала в цьому участь. Але я обіцяв їй, що не буду її цим напружувати. 

 — Мені здається, вона в тебе якась інфантильна, — сказала Оля. — Все маєш вирішувати ти, а чим вона взагалі займається? Аніме дивиться? 

— Вона не інфантильна, — не погодився я. — І вона хоче свій бізнес. Я думаю, у неї все вийде. 

В цю мить телефон знов завібрував і я відкрив повідомлення від Мирослави: 

“З якою Олею? Твоєю секретаркою?” — писала вона.

"Так, з нею, з помічницею", — поправив я Мирославу. Бо все ж Оля була не просто секретаркою. 

“Зрозуміло… Може, вона й білизну тобі обирає?” — здається, Мирославу розізлила моя відповідь. 

Вона що, ревнує? Та ні, певно, мені здалося… Хоча…