27. Павло. "Це серйозно?"

Я страшенно хотів поцілувати її зараз. І не тільки в губи. Підхопити на руки, понести до спальні, а потім зводити її з розуму поцілунками всюди. 

Серце калатало, як скажене, бо я кохав її. Завжди боявся зізнатись собі в цьому, всі ці роки. Але ось вона тут, доросла, майже моя, і тепер зізнаватись в цьому я можу собі дозволити.

Я подався вперед, прикриваючи очі, але саме в цю мить мій телефон в кишені завібрував і Мирослава одразу  відсторонилася від мене. 

 — Подивись, хто дзвонить, — сказала ніби трохи з досадою.  — Раптом це щось важливе? 

— Блін, — буркнув я, дістаючи мобільний. Але побачивши, що це всього-лише секретарка, відбив виклик і знову поглянув на Мирославу. — Стій, — я торкнувся її запʼястка. 

Вона зупинилася, дивлячись на мене:

 — То твоя Оля? 

— У нас з нею нічого нема, правда. Мене не цікавлять інші жінки, — я навіть не думав, що скажу це. Але сказав. Моя маска почала тріскатись. Від цього серце забилось ще частіше, ніж від очікування поцілунку з нею. 

Мирослава дивилася на мене серйозно і мовчала, здавалося, вона хоче прочитати. що в мене на душі. Потім вона сказала:

 — Тобі не можна закохуватися в мене, бо потім ти будеш страждати…

Сказати їй, що вона з цією засторогою запізнилась років на пʼять? Це було б смішно. Вона мене навіть не памʼятає. 

— Ти переживаєш за мене? — я усміхнувся. — Не треба. Зі мною все буде добре. 

— Я не хочу, щоб тобі було погано, — пробурмотіла вона, і її щоки трохи почервоніли. 

— Мені добре зараз. Буду насолоджуватись моментом, та і все, — я погладив її по щоці. — Ти надто добра. Через це я буду більше переживати за тебе, коли ми розлучимось.

— Я зможу стати щасливою, — сказала вона так, ніби намагалася переконати в цьому саму себе.  — Просто… ти вже для мене не будеш чужим, от і все. 

І ким я буду для тебе? 

Я не поставив це запитання вголос. Я не хотів бути її другом, наставником, чи тим, хто виведе її в нормальне життя. Я хотів Мирославу. Всю. І душу, і тіло, щоб все належало тільки мені. 

— Це добре, —  тільки й відповів. — Я хочу, щоб ти була щасливою. 

На цих словах я остаточно відсторонився і сів за стіл. Зламав цю інтимну атмосферу, бо це було нестерпно. Нестерпно дивитись на неї і не робити те, чого так просило і серце, і тіло. 

Але я не хотів, щоб вона відчувала провину через те, що я не отримую все, що хочу. Це мої особисті проблеми, вона в цьому ніяким боком не винна.

Мирослава швидко накрила на стіл і сіла навпроти мене. Вона була якась замислена.

— Я говорила з подругою, вона погодилась бути моєю дружкою, — сказала, перемішуючи пасту на тарілці виделкою. — Вона тебе знає. 

— Ну, про мене багато хто знає, — я знизав плечима. — Радий, що на весіллі буде твоя подруга. Тобі так має бути комфортніше. 

 — Так, правда я тепер боюся довіряти подругам. Після того… ну, ти зрозумів…

— Ну, мене ж ти не боїшся втратити? — я засміявся. Це правда було смішно, бо по-перше, я її не цікавив, як чоловік, а по-друге, я не дивився ні на кого, крім неї. Мене вона не могла ніяк втратити. Це було неможливо. В моїх думках і серці була тільки вона. ʼ

 — Я думала, що не боюсь, — пробурмотіла вона. — Але коли побачила ту помаду в тебе на комірі…

— Знаєш, коли чоловік закоханий, він ні на кого іншого не дивиться. Тож просто той твій кавалер тебе не кохав.

 — Значить, ти кохаєш мене? — раптом запитала Мирослава. — Це серйозно?