24. Мирослава. Приготування до весілля

Цього разу я дуже старалася все приготувати ідеально, і от на столі стояла яєчня, тости та свіжі овочі, а в чашках була щойно заварена кава, яка наповнювала кухню приємним ароматом. 

 — Ходи снідати! — гукнула я, але, озирнувшись, побачила, що Павло вже стоїть на порозі. Він усміхнувся мені і сказав: 

— Пахне смачно, схоже, цього разу ти не відволікалась.  

— Так, — я усміхнулась. — Ну я ж пообіцяла тобі, що не буду писати йому…

— Знаю, але все одно, схоже, я трохи ревную, — зізнався він раптом. 

— Не варто, — сказала я. — Я вмію дотримуватися своїх обіцянок. До того ж, може, за ці два місяці я ще тобі набридну і ти будеш радий мене позбутися…

— А може, ти в кінці строку не захочеш йти, — він усміхнувся. — Та ладно, я жартую. Не бійся. Я тебе відпущу, як ми і домовлялись. 

 — Я не боюсь. — сказала я, відчуваючи чомусь, як серце забилося швидше. — Їж уже. бо все охолоне. І треба вирішити всі ті питання з нашим весіллям, де ми його будемо святкувати, кого запросимо і таке інше…

— Я спочатку хотів гучне весілля, — сказав Павло, сідаючи за стіл. — А зараз думаю, що нам треба невелика офіційна церемонія, пару тостів і ми поїдемо геть. На якісь будиночки за містом. А може всю церемонію там організувати, а потім гості хай бухають, а ми втечемо. 

 — Так, я не проти… Не люблю всі ці гучні застілля. — кивнула я. — Ну, моїх батьків запросимо, щоб вони переконалися, що все склалось, як вони й хотіли. що я офіційно твоя дружина…

— Але може в тебе є якісь особливі побажання? Я можу влаштувати будь-що, — відповів Павло.

 — Та ніби немає, — я знизала плечима. — Якщо чесно, я вся в думках про свій магазин, а весілля якось мене не хвилює. Яке ти вирішиш — таке й буде. 

— Зрозуміло, — він кивнув і відпив кави, замислено поглянувши у вікно.

 — Мабуть, я не типова наречена? Ти розчарований? — запитала я, і собі зробивши ковток кави. 

— Та ні, думаю, тобі на все все одно просто тому що твій наречений я. Ну, це нормально, — відповів Павло. 

 — Може… ну я не звикла прикидатися. Кажу все, як воно є, — я знизала плечима. 

— Так, я розумію, — він знову кивнув, трохи поїв, а потім встав з-за столу. — Добре. Я поїду на роботу. За весілля не парся, я все сам зроблю. 

 — Супер, дякую, — я кивнула.  — Мені треба, напевно, знайти дружку? Я можу подзвонити своїй подрузі і запросити її. 

— Так, запрошуй всіх, кого захочеш, дата — через вихідні, в суботу, — сказав Павло і пішов з кухні. 

Коли він поїхав, я взяла телефон і набрала номер своєї подруги Лери. Ми дружили ще зі шкільних років, а потім, після універу якось стали менше спілкуватися, але все одно я вважала її своєю найближчою подругою.  Була ще Ксеня, але після того, як вона спробувала вкрасти в мене Артема, я вже не хотіла її знати, заблокувала скрізь…

Коли почула її голос. привіталась і сказала:

 — Леро, які твої плани на суботу через два тижні? 

— Привіт, давно не спілкувались. Та в принципі, нічого особливого, а що? — відповіла питанням на питання вона.

 — Та от, я виходжу заміж і хочу запросити тебе бути моєю дружкою, — сказала я. 

— За того свого простого хлопця? Я знала, що тобі головне почуття, а не статки, поважаю. Він зробив тобі пропозицію? — поцікавилась вона. — Давно?

 — Ні, не за Артема, — я не втрималась і зітхнула. — Мій майбутній чоловік — Павло Гонченко, знаєш такого? 

— Кримінальний авторитет? — здивувалась вона. — Про нього купа чуток! 

 — Так, це він, — мені хотілося розповісти всю свою історію, але я не була впевнена, що Лера мене зрозуміє. Адже це все дійсно звучало досить дивно, і якби мені хтось розповів щось подібне, я б не повірила. Але це дійсно сталося зі мною — я маю два місяці жити під одним дахом з чоловіком, якого ненавиджу…

Хоча останнім часом моє ставлення до нього, можливо, трохи й змінилося. Все ж він не такий негідник, яким здавався на перший погляд. Але навіть якщо він в цілому непогана людина. я все одно його не кохаю….