23. Павло. "Треба бути терплячим"

Я страшенно ревнував Мирославу. І здається, це було помітно. Але слава Богу, вийшло переключитись на роботу. Здається, вона реально не зрозуміла. Пощастило, що вона взагалі не розбирається в стосунках. 

Душ трохи мене збадьорив і розслабив. Хоча її ледь почервоніле обличчя, коли я згадав, що ми будемо спати разом, мене завело. Але мені не хотілось налякати Мирославу. 

Я вдягнув боксери і вийшов прямо так до спальні, ще протираючи голову рушником.

Мигцем поглянув на Мирославу. Мені була цікава її реакція на моє майже оголене тіло. 

Побачив, що вона затамувала подих, поглянувши на мене, і тут же відвела погляд. 

 — Я теж сходжу в душ, — сказала, встаючи з ліжка. 

— Авжеж, — я кивнув, залишившись зовні незворушним. Але мені не терпілося побачити її в рушнику… Хоча, навряд же вона так вийде? 

Мирослава накинула поверх своєї короткої піжами халатик і зникла за дверима ванної. Я почув, як біжить вода в душі. А за кілька хвилин вона вийшла, замотавши голову рушником і закутавшись у халат. Від неї смачно пахло якимись фруктами. 

— Я думала, ти вже спиш, — вона трохи знітилась. 

— Я можу заплющити очі, — я реально заплющив очі, ще й про всяк випадок поклав на них долоні. 

— Можеш дивитися, — сказала Мирослава. — Я ж не роздягнена, а в піжамі. 

Вона зняла рушник з волосся і заходилася розчісувати його. 

— Добре, — я таки дивився на неї, коли вона все це робила. Вона була дуже красива. 

— Ну, тоді я вимикаю світло, — сказала Мирослава. 

— Добре, — знову повторив я. 

Вона клацнула вимикачем, залишивши тільки нічник на тумбочці, який освітлював спальню затишним неяскравим світлом. А потім скинула халат і ковзнула під ковдру. Трохи покрутилася, вмощуючись зручніше на своїй половині ліжка. 

— Добраніч, — пробурмотіла сонним голосом. 

— Добраніч, — відповів я, ледь не додавши "красуне", але вчасно себе зупинив. Заборонив повертатись до неї обличчям, бо не знав, як моє тіло відреагує на таку близькість Мирослави…

***

Коли я розплющив очі, то побачив, що Мирослава притиснута до моїх грудей. Її губи майже торкались моєї шиї, настільки вона була близько. А її тіло… Бляха, я відчував кожен її вигин і тілом, і долонею, яка зручно примостилась на її талії. Я ледь не задихнувся від відчуттів, коли зрозумів, наскільки компрометуюча поза у нас була. Тіло зреагувало однозначно і миттєво.

І саме в цю мить Мирослава теж розплющила очі.

Вона здивовано поглянула на мене і ойкнула, відсторонюючись. 

 — Я не спеціально, — пробурмотіла, затуливши обличчя долонями. 

— Я не проти. Мені навіть сподобалось, — піддражнив я її, усміхаючись. Хотілось обійняти її і знову пригорнути до себе. Але треба було бути терплячим.

 — У тебе неабияка витримка, — сказала вона, розплющивши очі і поглянувши на мене. — Ніколи б не сказала при нашому першому знайомстві…

— Тіло це тіло. Я керую ним, а не воно мною, — я торкнувся її долоні своєю. — Я нічого такого не зроблю проти твоєї волі, я ж казав. 

 — Так. я пам’ятаю, — вона кивнула.  — Тоді я піду приготую сніданок? Обіцяю не відволікатися на телефон. 

— Добре, — я усміхнувся, але згадка про її колишнього, певно, зробила цю усмішку дещо сумною. 

Все ж, раз вона з ним листувалась, значить, щось ще до нього відчуває, це було очевидно…