22. Мирослава. Перевірка почуттів

Я дивилася на Павла, і раптом мені стало його шкода. Здалося, що він дуже самотній, незважаючи на те, що навколо нього завжди багато людей. Може, в тому й полягає його мета стосовно мене — щоб я була поруч, як деякі люди заводять собачку чи кота, коли почуваються самотніми….

Але він і ревнував мене, я це побачила у цій ситуації з листуванням із Артемом. Чи, може, то були не ревнощі, а просто небажання втрачати свою “іграшку”? 

— Я не зраджу тебе, — вирвалось у мене якось несподівано для самої себе. — Але лише два місяці… А потім ти не будеш мене зупиняти, якщо я захочу піти..

— Так, не буду, — він кивнув і знову поглянув на мене. — І листуватись з ним… Ну, блін. Я не можу заборонити тобі з ним листуватись, певно, але памʼятай, що в листуванні теж можна зрадити. Є певні межі.

— Добре, я обіцяю не листуватися з ним, — сказала я.  — Хай це буде перевіркою його почуттів. Чи зможе він мене дочекатися… Якщо не зможе — то що ж, це буде гірше для нього…

— Ти реально збираєшся повернутись до нього? — Павло ледь відсторонився. — Хоча, все. Досить. Не треба відповідати. Треба тут прибрати. Іди до вітальні, телевізор включи чи що. Я приготую сніданок. 

 — Я зараз приготую, — вона спробувала взяти сковорідку, але, видно рука заболіла, бо Мирослава скривилась. 

— У тебе рука болить. Сядь, — він закотив очі. — Ну що ти як дитина? Можеш тут посидіти, якщо не хочеш дивитись телевізор. Я швидко все приготую. 

 — Добре, я посиджу тут, — кивнула я я сіла на стілець, дивлячись, як він дістає з холодильника яйця, інші продукти і вправно готує яєчню, потім робить салат. Це виглядало якось так… сексуально чи що. Ніколи б не подумала, що коли чоловік готує, на це приємно дивитися. 

 — Ти кращий кулінар за мене, — сказала йому. 

— Роки самотнього життя додають вправності, — він усміхнувся, поглянувши на мене. — До речі. На весіллі ми маємо поцілуватись. Сподіваюсь, ти не проти? Буде дивно, якщо ми не поцілуємось, — тут же додав Павло.

 — Так, мабуть, — я кивнула. Почувалася якоюсь втомленою, мені було все одно.  — А багато гостей буде?

— Не дуже. І я не хочу надто довгу церемонію. Одружимось, трохи посидимо з тими гостями і поїдемо додому, — Павло розставив їжу на стіл, паралельно чекаючи каву з кавомашини.

— Так, це нормально, — я кивнула. Була рада. що не буде великого застілля з дурними конкурсами, піснями і тому подібним…

***

Коли Павло поїхав на роботу, я сіла писати бізнес-план для свого майбутнього магазину. Мені хотілося продавати там одяг і прикраси свого бренду. Я так захопилась, що й не помітила, як пройшов майже цілий день. Лише коли почула, що Павло повернувся, схаменулась, що навіть доставку продуктів не замовила. Готувати  я планувала теж навчитися, але не все одразу. Треба було зараз спитати, які його плани на вечір…

— Привіт, — сказала, виходячи з кімнати, глянула на годинник, і вразилась, що вже була десята вечора. Оце я запрацювалась.  — Ти голодний? 

— Привіт, ні, я вечеряв в ресторані, — відповів він і простягнув мені якийсь пакет. — Тримай. Тут десерт. 

 — Дякую, — сказала я, трохи здивувавшись.  — А я так засиділась за цим бізнес-планом, але багато зробила. Показати тобі?

— Давай, — він кивнув. — Ходімо на кухню, там все покажеш, я чай поставлю до десерту.

Я принесла свої нотатки і ми сіла за стіл на кухні, налили чаю і цілком дружньо поспілкувалися. Я й не думала, що з Павлом мені може бути так легко, здавалося, у нас було багато спільного. 

 — Ну, як тобі, з цього може щось вийти? — я кивнула на свої нотатки. 

— Не всі витрати врахувала, — він взяв ручку і почав щось додавати на аркушах. — А тут ще треба з юристом проконсультуватись і з бухгалтером, — він обвів декілька місць в моєму плані. — Завтра відправлю до тебе когось. А може і обох. Хай все переглянуть. Або поїхали зі мною на роботу і там з ними проконсультуєшся.

 — Добре, — я кивнула. Мені було цікаво подивитися на те, як працює його фірма.  — Дякую за десерт, було дуже смачно. 

— Будь ласка, — він усміхнувся, поглянувши на мене. Його погляд зараз знову чомусь був сумний, хоч він і усміхався. 

 — Втомився на роботі? — запитала я. 

— Та ніби все як зазвичай, — він знизав плечима. — Хоча, може трохи і втомився. Піду в душ першим. Памʼятаєш, ти обіцяла спати зі мною в одному ліжку, — він зазирнув мені в очі. 

 — Пам’ятаю, — пробурмотіла я, відчуваючи, як кров приливає до щік при згадці про минулу ніч, коли я прокинулася в його обіймах. Це  було зовсім не неприємно. а скоріше навіть навпаки, хоч я й боялася у цьому зізнаватися навіть самій собі….