17. Павло. "Краще вже це буду я"

Здавалось, вона зараз ось-ось заплаче. Я бачив це в її очах, бачив, як вона сковтує слину і як тремтить її нижня губа. Хотілось прямо тут і зараз обійняти її. Але я боявся, що якщо це зроблю, то вона або відштовхне мене, або розплачеться прямо при матері, яка все ще пильно спостерігала за нами. 

Тому я завів машину і ми відʼїхали від будинку. Коли я мигцем поглянув на Мирославу, вона вже взяла себе в руки і спокійно дивилась у вікно.  

Певно, вона думала, що цей світ несправедливий до неї. Може, так воно і було. Може, я взагалі не мав робити того, що роблю. Але не факт, що якби я не взяв її собі, її не взяв би хтось інший так само за борги. 

Краще вже це буду я. Тим паче, я ж пообіцяв їй, що не буду її ображати і відпущу. 

Від думки, що так воно і буде, чомусь стало сумно. До цього я думав, що зможу закохати її в себе, але чомусь сьогодні, в цей момент, коли побачив її щирі емоції, зрозумів, що все буде не так просто. 

Коли ми приїхали до мого будинку, я взяв її валізи і вніс в дім. 

— Можу я попросити тебе про дещо? — сказав я замислено, коли ми вже якраз заходили на другий поверх, де були спальні.

 — Так, про що? — Мирослава поглянула на мене, і я помітив, що вона зблідла. Певно, все ж, хвилювалася, хоч намагалась і не показувати цього. 

— Ти якщо що можеш відмовитись, — сказав я одразу. — Але замість тієї умови з дитиною, можеш ці два місяці спати зі мною в одному ліжку? Я не буду нічого такого робити… Просто спати поруч. 

 — Просто спати поруч? — вона виглядала здивованою. 

— Ну, не гарантую, що не обійму тебе уві сні, — додав я поспішно. — Чи щось таке. Але свідомо приставати не буду, обіцяю.

 — Ну добре… — Мирослава кивнула і ледь облизнула губи.  — Я. якщо чесно, думала, що чоловік з дружиною завжди сплять в одному ліжку…

— Ну, так. Але ж ми домовлялись, що я не буду від тебе нічого вимагати. Тому я уточнив цей момент, — пояснив я. Знала б вона, як давно я хотів принаймні торкатись її. Навіть без зайвого підтексту. Мені здавалось, що по мені все максимально видно, але я намагався тримати себе в руках. 

 — Що ж, мені це підходить, — вона пожвавилась. — Але я не залишуся без свого бізнесу через це?

— Через що? — не зрозумів я. — Через те, що не переспиш зі мною?

 — Так, — вона трохи почервоніла.  — Раптом ти вважатимеш наш шлюб недійсним, тож і не захочеш виконати мої умови…

— Ні, я не стану цього вимагати. Але… — я сковтнув слину. — Але якщо ти сама захочеш в якусь мить, ну… Не думай, що я цього не хочу. Бо хочу, авжеж…

 — Я не знаю, — вона відвела погляд. — Ти не ображаєшся? 

— На що? Я ж сказав, сама все вирішиш. Коротше, оце буде наша спальня, — я відчинив двері і показав свою спальню. Бляха, я дійсно нервував і хвилювався, як якийсь студент. Все тому що це була Мирослава, на якій я так давно зациклився і яка про мене взагалі не знала? Навіть про моє існування, поки мені не підвернувся такий шанс? 

 — Симпатично, — сказала вона, озирнувшись навколо.  — Ліжко просторе, тож нам не буде тісно…

Я б не був таким впевненим в цьому. Вголос я, авжеж, цього не сказав. Бо обіймати її уві сні я збирався кожнісіньку ніч, не дарма про це питав. Я мав отримати з цього максимум.

 — Мені сюди скласти речі? — вона вказала на шафу. 

— Так, там повно вільного місця, — я кивнув. Я спеціально там все позвільняв. Не казав цього, але ж по факту я готувався до її приїзду. Хоч і не сподівався, що вона погодиться спати тут. Пощастило…