16. Мирослава. Переїзд

Я поглянула на Павла і запитала:

 — То що, коли мені переїздити до тебе? 

— Коли готова, можеш переїздити, — він знизав плечима. 

 — Прямо сьогодні? 

— Якщо готова сьогодні, можна і сьогодні. 

 — Так, я готова, — я кивнула. Хотілося якнайскоріше вже завершити цю ситуацію, саме перебування в “підвішеному стані” мене напружувало. 

— Це добре, — він також кивнув. В якусь мить помітила в його погляді щось нове, але не могла зрозуміти, що ж це було. 

 — Тоді поїдемо по мої речі, — я закинула пакунки з весільною сукнею, туфлями і всім іншим на заднє сидіння і сіла в автівку. Було трохи сумно, але до цього домішувалося ще якесь нове відчуття. Мені було цікаво. Переді мною ніби відкривався новий етап, щось до цього часу незбагненне. Я збиралася відкрити свій бізнес і стати повністю незалежною, а якщо заради цього потрібно вийти заміж, то що ж… Павло принаймні не бреше мені, а говорить усе як є. Він мене не кохає, а я його, між нами буде просто ділова угода, але, може, це й на краще. Занадто живою була в пам’яті та сцена, коли я побачила Артема, якого кохала усім серцем, в обіймах іншої…

— Так, поїхали, — він кивнув і завів машину…

***

Коли я піднялася в свою кімнату, взяла валізи, які зібрала для втечі з Артемом, доклавши в них ще деякі необхідні мені речі, і вже збиралася виходити, як на порозі зіткнулася з матір’ю. Вона розгублено дивилася на валізи в моїх руках.

— Що відбувається? Ти хочеш втекти?

 — Ні, я переїжджаю до свого майбутнього чоловіка, — сказала я, уважно стежачи за її реакцією. 

Її очі на мить широко розплющилися, а потім вона спитала:

— Це він так сказав? Ще ж не було весілля…

— Боїшся, що він не захоче одружуватися зі мною, а просто зробить мене своєю коханкою без зобов’язавань для вас? — хмикнула я. 

— Ти не маєш з ним спати до весілля, це неправильно! — тут же сказала мама, почервонівши. 

— Це вже моя  справа, — сказала я, обходячи її і спускаючись вниз сходами. 

— Стій! Ти наша донька і це і наша справа теж! — вона стала спускатись за мною. — Я не хочу, щоб він тебе просто використав! 

— Не погасивши ваші борги, ти хочеш сказати? А якщо погасить — то нормально, хай користується? 

— Ти будеш як за камʼяною стіною! — вона підтисла губи. — Та він все місто тримає! Але якщо не буде шлюбу, то ти будеш ніким! 

 — Буде шлюб, — зрештою заспокоїла її я, побоюючись, що їй стане погано, так вона почервоніла. — Вже сукню купили. Так що не хвилюйся. 

— То він тобі таки сподобався? — вона видихнула з полегшенням.

 — Ага, закохалася по самі вуха, — сказала я з сарказмом, але мама не зрозуміла, здається, бо з полегшенням засміялась. 

 — Доню, я така рада за тебе!  А коли весілля? 

 — Я тобі напишу, — сказала я і поспішно відчинила вхідні двері. 

— Може, все ж не варто переїжджати до церемонії? — перепитала вона з сумнівом, виходячи за мною прямо в капцях. 

Я закотила очі. Говорили-балакали, посідали й заплакали…

 — Павло вважає, що так буде краще, — буркнула я. В цей час Павло вийшов з машини і підійшов до мене, щоб забрати валізи. 

— Якось в тебе мало речей, — він забрав валізи. — Це що, дійсно все? Я думав буде набагато більше.

 — Не хочу набирати багато зайвого, якщо мені буде щось потрібне, попрошу тебе купити, — сказала я, мило йому усміхаючись. 

Мама дивилася на нас, нахиливши голову до плеча, і нагадала мені собачку, яка запобігливо позирає на господаря, тільки що хвостом не махала, як цуцик. 

— Добре, хай буде так, — Павло знизав плечима. 

 — Тоді поїхали, бувай, мамо, — я помахала їй рукою і сіла в автівку. 

Вже всередині чомусь відчула, що сльози навертаються мені на очі. Я зрозуміла, що більше ніколи не повернуся до батьківського дому, що далеко в минулому залишилися ті безтурботні дні дитинства, коли я була такою щасливою у цих стінах… Але геть сантименти, треба тримати себе в руках!

Я глибоко вдихнула, видихнула, і за мить уже знову могла тверезо мислити і планувати своє майбутнє…