15. Мирослава. Весільна сукня

Це було дивно, але в якійсь мірі я відчувала до Павла повагу. Хай він використовує мене в своїх цілях, але принаймні не прикидається і говорить про все, що в нього на думці, прямо та без манівців. Що ж, я відплатила йому його ж монетою. В чомусь ми навіть схожі — подумала я, і ця думка не дуже мені сподобалась. Але якщо він може бути моїм шансом на здобуття фінансової незалежності, то я використаю цю можливість. І ми будемо квити. 

 — Тоді що, поїдемо по сукню? — запитала я, коли він випустив мою руку. 

— Так, — він кивнув, виглядав якимось замисленим. 

Я встала з-за столика:

 — Мабуть, твій час коштує грошей, тож поїхали просто зараз… І ще, якщо ти не проти, то я б переїхала до тебе якомога швидше, бо батьки мене дратують. Поводяться так, ніби я тяжко хвора, ходять навшпиньки…

— Я тільки за, — погодився він. — Як збереш речі — можеш переїжджати. 

 — Тоді можу вже завтра переїхати… — я кивнула. 

Ми вийшли з ресторану і сіли в автівку Незабаром вона зупинилася біля весільного салону, одного з найдорожчих у столиці.Ми зайшли досередини, і до нас одразу підійшла молода симпатична продавчиня.

 — Добрий день, — заусміхалась вона до Павла. — Бажаєте придбати весільну сукню? 

— Так, — він кивнув. — Для цієї дівчини. Я не буду дивитись. Підберіть їй щось, а я поки піду з салону. 

“То ти забобонний”, — подумала я, але нічого не сказала. Може, й краще, що я виберу сукню сама, а не Павло буде роздивлятися мене, як товар. 

Коли він вийшов,  продавчиня підвела мене до манекена, на якому була білосніжна дуже красива сукня.

— Ви хочете щось більш класичне, чи навпаки оригінальне? Оця сукня класична, вона має на вас сісти.

 — Що ж, мені підходить, — я хотіла якнайскоріше завершити цей шопінг. — Запакуйте її, а ще туфлі тридцять восьмого розміру і що там ще потрібно для весілля. 

— Фату будете вдягати? — запитала вона. — Може, рукавички ще?

 — Давайте фату і рукавички, — кивнула я. Дівчина зовсім не виявила здивування, що я навіть не приміряла сукню. Мабуть, вона звикла до різних дивацтв клієнтів. 

— Ну, ця сукня має на вас сісти… В принципі, добре, тоді зараз підберемо щось  під тон. І вам ще треба туфлі. Хоч туфлі може приміряєте? Бо вам в них ходити ціле весілля… 

 — Так, давайте туфлі приміряю. — погодилась я.  — Але тільки не “шпильки” і не танкетку, я таке не люблю, хай буде щось зручне на середніх підборах. 

Вона винесла білі “човники”, на вигляд досить зручні, я приміряла їх, походила по магазину і сказала:

 — Беру, скільки це все буде коштувати? 

— Зараз порахую, можете покликати вашого нареченого, я ж так розумію, він буде платити? А я поки все упакую… 

 — Так, добре…

Я вийшла з магазину і помахала Павлу, який сидів у автівці. Він вийшов з машини.

— Ну що, обрала? Чи ще кудись поїдемо?

 — Так, все обрала, можеш заплатити, — сказала я. — А чому ти такий здивований?

— А що так швидко? — відповів він питанням на питання. — Зазвичай жінки таке довго обирають.

 — Не люблю довго обирати, вважай, що я не типова жінка, — усміхнулась я. 

— А якби виходила за того придурка, ну, до зради, теж так обирала б? — запитав він якось трохи ображено чи що. Чи мені здалось?

Я на мить замислилась. Мабуть, якби я виходила за Артема, то звісно, міряла б різні сукні, придумувала різні образи, кожна дрібниця була б важливою для мене. Але я кохала Артема, хоч він і розчарував мене. А Павла я не кохаю, як і він мене. Це весілля — просто формальність, яка  дозволяє кожному з нас отримати власну вигоду. Тому було б дивно придавати великого значення якимось атрибутам цієї формальності. Але чомусь я не хотіла образити Павла, висловивши ці свої думки. 

Дивно, бо раніше я навпаки старалася постійно зачепити його за живе… Невже, коли просто відверто поговориш із людиною, ти вже не можеш ненавидіти її так, як робила це раніше?..

 — Не думаю, — коротко відповіла я. 

Хай думає, що я така дивна і є… Але все ж мені стало трохи сумно, що ніколи не здійсниться моя мрія про весілля з коханим чоловіком…