11. Павло. Скелети в шафі Синьої Бороди

Коли я і сам трохи випив, було важче себе контролювати. Такі її фразочки про зайвий день дратували ще сильніше. Я ж намагався бути добрим до неї.

— Зроби селфі, — сказав я раптом пошепки.

— Навіщо? — здивовано спитала вона. 

— Просто так, — відповів я. — Чи слабо? 

— З чого ти взяв? — буркнула вона. — Авжеж не слабо. Просто я… не в кращій формі…

За мить від неї надійшло фото, Мирослава сиділа на ліжку у піжамі, обличчя завісила волоссям, мабуть, щоб не було видно, що вона заплакана. 

— Ти гарна, — сказав я. — Дуже. 

— Від цього і всі мої проблеми, — зітхнула вона. — Була б страшною, прожила б усе життя спокійно, працювала б десь у школі чи в бібліотеці, знайшла б якогось недалекого чоловіка…

— Тобі не підходить недалекий чоловік, — не погодився я. 

 — Принаймні, він не зрадив би мене з моєю кращою подругою, — я почув, що вона знову почала схлипувати. 

— Просто твій колишній — козел. Ти розлюбиш його і тоді вже буде не так боляче, — сказав я.

Мені хотілось зараз обійняти її. Але ж ми були на відстані, це було неможливо.

 — Тепер я не буду більше ні в кого закохуватися, — раптом сказала вона. — Буду використовувати чоловіків у своїх цілях, як Артем використовував мене! 

—  Якби ти використала мене для якихось сексуальних втіх, я б не відмовився, — пирхнув я.

 — Ти надто високої про себе думки, — сказала вона. — Не дуже молодий, мабуть, і в ліжку вже трохи втомлюєшся…

— Невже я виглядаю не молодим? Ніхто раніше не скаржився. І на ліжко теж. Можу показати, наскільки я не втомлююсь, — додав грайливо. Мені хотілось подражнити її.

 — То чому ж ти досі не одружився? Може, маєш  якісь скелети в шафі? — продовжувала кепкувати вона. 

— Скелети в шафі є у всіх. І я не гнався за одруженням, — відповів я. — Але я радий, що думки про моє сексуальне життя тебе трохи збадьорити.  Голос вже живіший.

 — Може, ти як Синя Борода, приводиш у свій дім дівчат, щоб через два місяці їх позбутися і шукати собі нову жертву? — не вгавала вона.  — Сподіваюся, я не знайду в підвалі трупи твоїх попередніх наречених? 

— Так і бути, поприбираю все до твого переїзду, — серйозно сказав я. 

 — Що ж, сподіваюся на це, — пирхнула вона.  — Зрештою, в мене все одно вже немає задля чого жити… Тож, може, це й на краще, такий розвиток подій…

— Лягай вже спати, тобі треба відпочити. Завтра можемо поїхати за всіма тими штуками для весілля, якщо в тебе немає інших планів.

 — Тепер у мене вже немає ніяких планів,  — сказала вона, і я почув, як забулькало вино, яке Мирослава наливала з пляшки в келих. 

— Ти ж тільки мою одну пляшку там пʼєш, сподіваюсь? — запитав я трохи стурбовано.

 — Так, — вона зітхнула. — Вже допиваю… Очі щось заплющаються… — і солодко позіхнула. 

— Тоді до завтра. Пиши, як прокинешся, домовимось про зустріч. Добраніч, Мирославо.

 — Добраніч, — пробурмотіла вона і відключилась…

***

Зранку я не дзвонив їй і не писав. Поїхав по роботі, поробив справи. Вже ближче до обіду подумав, що вона вже мала прокинутись. Хотів написати, але згадав, що сказав їй самій написати.

Якраз в цю мить вона ніби відчула, що я про неї думаю, бо мені прийшло повідомлення: 

"Я прокинулась. Голова болить…”

"Відпочинь, можемо ввечері поїхати. А зараз я планую десь пообідати."

“Не можу бути вдома, мене все дратує, — поскаржилась вона.  — Мама поводиться зі мною. немов з важкохворою, батько ховається від мене…”

"Хочеш, заберу тебе зараз. Тоді пообідаємо разом, а потім поїдемо в магазини", — написав я…