10. Мирослава. Оновлені умови

Спершу я хотіла відмовитися від доставки, подумала, що Павло знущається з мене. Він сам же довів мене до нервового зриву, а потім замовив для мене їжу. Але мені реально захотілося випити, щоб трохи відволіктися від думок про зраду Артема. Я почувалася такою виснаженою і розбитою, що забрала пакунок у кур’єра і понесла до своєї кімнати. 

Батьки у ці дні ніби уникали спілкування зі мною, мабуть, вони відчували провину. От і зараз ніхто не вийшов до мене, не запитав, чому я плачу. Я нікому не була потрібна, і ця думка була нестерпною. Як до цього часу я жила в ілюзіях, що в мене є люблячі батьки, краща подруга, коханий хлопець, я почувалася щасливою і задоволеною життям, і в один момент втратила все. То чи варто мені боротися з долею, може краще просто плисти за течією?

Я налила собі вина і випила, потім ще, потім з’їла трохи суші. В голові відразу запаморочилося, але стало легше на душі. Може. й добре, що я дізналася, що Артем зрадник, зараз, а не тоді, коли ми, наприклад, одружились би, і в нас народились діти. Тоді піти від нього було б складніше. А зараз я просто викинула його обручку і заблокувала його номер на телефоні та профілі в соцмережах. 

Я поглянула на свою долоню, обручку Артема я викинула, але подарована Павлом все ще була на моєму пальці. Я зняла її і покрутила в руці, думаючи, що робити далі. Якраз цієї миті від нього і прийшло повідомлення. Спершу я думала не відповідати, але це почуття самотності і непотрібності нікому так давило на мене, що я не втрималася і написала відповідь. 

А потім він подзвонив, і в його голосі я навіть відчула щось трохи схоже на співчуття. Хоча чи властиве йому співчуття в принципі? Можливо, це був мій самообман, щоб остаточно не поїхати дахом. Я сама придумала, що є людина, яка піклується про мене, і повірила в це, принаймні на цей вечір… А завтра все може бути зовсім інакше, і я знову буду ненавидіти його…

***

— Ми тоді все одно не могли бути разом. Сенсу щось казати не було,  — він розповідав про дівчину, яка йому подобалась, а я не змогла втриматися від того, щоб не вколоти його. 

 — Тобі треба було змусити її бути з тобою та й усе, ти ж у цій справі майстер…

— Ти таки дійсно ненавидиш мене? — запитав він майже пошепки.

 — А ти б. якби був на моєму місці, відчував щось інше? — відповіла я питанням на питання. — Якби тебе силоміць змушували робити те, чого ти не хочеш, і не залишали жодного вибору?

— Ми можемо домовитись. Якщо ти після весілля через, припустімо, два місяці, захочеш піти, я тебе відпущу. Буде тобі вибір, — запропонував він раптом. — Як тобі? 

— Але ж тобі треба дитина, — протягнула я. — Який сенс тобі мене відпускати?

— Ну, значить, не буде дитини, — він зітхнув.

— Тоді чому ти не одружишся з кимось іншим, з якоюсь дівчиною, яка буде рада отримати багате життя і впливового чоловіка і народить тобі хоч цілий виводок дітей?  Чому саме я? 

— Якщо ти підеш за два місяці, так і зроблю, — почула я в слухавку. 

Якийсь дивний… Я не могла зрозуміти його логіку. 

— Але навіть якщо я піду через два місяці, ти не будеш більше переслідувати мого батька? — уточнила, бо це дійсно було найважливіше для мене. 

— Так, не буду, — погодився він. — І можеш не народжувати дитину. Хай умовою будуть ці два місяці.

 — То значить тобі й не так уже була потрібна ця дитина? Ти просто хотів переспати зі мною? —  хмикнула я, наливаючи собі ще просекко. — А спадкоємця придумав для красного слівця?

— Ні, я хочу дитину, — сказав він. — Але розумію, що для тебе це може бути  занадто. Тому зараз і кажу, що готовий прибрати цю умову, — здається, він теж пив щось, я почула, як він щось ковтає. 

 — Якщо ти напишеш таку угоду, де буде вказаний лише термін два місяці і відсутність умови народжувати дитину, а ти за це пробачиш борги моєму батькові, тоді добре, я вийду за тебе заміж, — сказала я. — Але не думай, що коли завершиться цей термін, я залишуся в твоєму домі хоча б на один зайвий день!