8. Мирослава. Докази зради

Як же Павло мене бісив! Я навіть думала, чи не найняти кілера, щоб позбутися його, як це робили героїні фільмів. Але в реалі, мабуть, це небезпечно, якщо мене вичислять як замовницю, то посадять до в’язниці…

Так нічого й не придумавши я вирішила, що найоптимальніший вихід — це просто втеча з Артемом. Ми домовилися, що завтра вранці я піду наче відносити речі у волонтерський центр, де їх передавали малозабезпеченим людям, а сама вийду через інший вихід, де на мене вже чекатиме Артем з документами і всім найнеобхіднішим, і ми поїдемо до Польщі, а там уже по ходу вирішимо, куди рухатись далі. 

Я хотіла втекти вночі, але Артем сказав, що в нього ще є якісь невирішені справи,  і вмовив мене зробити це вдень, типу вночі ми були б більш помітні, а вдень, коли на дорогах багато людей, навряд чи хтось нас запам’ятає…

І зараз, коли я отримала ці фото, до мене закралася непрохана підозра — а що, як тими “невирішеними справами” було побачення Артема з моєю подругою Ксенею? Вона не раз загравала до нього, хоча це все було ніби жартома, ну а раптом він справді сидів на двох стільцях? Ксюша теж з багатої родини, а Артем дізнався, що мене видають заміж, раптом він справді переключився на неї? 

Тоді чому б йому прямо не сказати, що він не хоче більше зі мною мати справу? Навіщо планувати втечу? Ні, він не може мати роман з Ксюшею, це виключено, це Павло спеціально таке придумав, щоб змусити мене сумніватися у своєму коханому…

Зараз я переконаюся, що він сам удома, і всі ті “докази” сфабриковані. І тоді вже точно ніщо мене не зупинить від втечі, а Гонченко хай кусає собі лікті…

— Пані, от ключ, якщо двері замкнені, — сказав мені охоронець, коли ми підʼїхали. 

— Ви й про це подбали? — з подивом запитала я. Тільки зараз зрозуміла, що була надто наївною, якщо думала, що Павло отак просто дасть мені втекти. Мені здалося, що він грався зі мною, як кіт із мишкою, то вдаючи, що відпускає, то знову хапаючи своїми пазурями…

— Наш шеф, — поправив мене охоронець. — Ми будемо чекати внизу. Якщо не вийдете за десять хвилин, то піднімемось нагору.

 — Добре, — буркнула я, сердито поглянувши на нього, але ключ узяла. 

Піднялася на четвертий поверх, я не раз була у Артема вдома, в нього була невелика квартира, але з гарним ремонтом, дорогою технікою, хоча посаду він займав не високу. Тільки тепер я замислилася, звідки в нього і модний одяг, і айфон останньої моделі? Може, батьки забезпечені? Але багаті батьки і не допустили б, щоб синочок працював простим менеджером. організували б йому власний бізнес чи долю в родинному капіталі…

Тривога все наростала, мені аж подих перехопило, а серце гучно калатало у вухах, коли я зупинилася перед дверима Артемової квартири. Простягнула руку до дзвінка, але враз відсмикнула її і поглянула на ключ, затиснутий між пальцями. 

Потім вставила його в замкову щілину і двічі повернула. Замок тихенько клацнув і двері відчинилися. 

Я зайшла досередини, в  квартирі було темно, лише зі спальні Артема виднілося світло телевізора. Ну так, він сам, дивиться якийсь фільм. Що він подумає, як побачить, що я увірвалась до нього без попередження? Ну, скажу, що хотіла зробити сюрприз, а він забув замкнути двері… Про ключ не говоритиму, сховаю в кишеню його…

Я навшпиньках підійшла до дверей спальні, які не були щільно причинені, і побачила у щілину, крізь яку проникало світло від телевізора, двох роздягнутих людей на ліжку.

— Чому ти тягнеш резину, ти мав давно покинути її, ти мені обіцяв, — почула раптом жіночий голос, який одразу впізнала. 

 — Ну, вона виходить заміж, тож я якраз завтра, тобто вже сьогодні хотів поговорити з нею і розставити всі крапки над “і”, — відповів Артем, обіймаючи Ксеню за плечі.  — Не турбуйся люба, вже за кілька годин я буду абсолютно вільний… Правда, не виключено, що залишусь без роботи, може, твій батько зможе мене кудись прилаштувати? 

— Ми це легко владнаємо, — кивнула Ксеня і чмокнула його в губи. — А знаєш, що я зараз хочу?... — додала грайливо.

 — Думаю, того ж, чого й я, — відповів Артем, і перевернув її на спину, а сам навис над нею, цілуючи в губи. 

Я не стала спостерігати далі, просто розвернулася і тихо пішла до виходу з квартири. Сльози горохом котилися з очей. Я навіть не пам’ятаю, як дістала ключ з кишені і замкнула двері, потім спустилась донизу і вийшла на подвір’я будинку. Почувалася такою розгубленою, не знала, що мені робити далі, як жити. Здавалося, все моє життя знищене, і я стою посеред руїн, що колись були красивим квітучим садом…