7. Павло. Компромат на суперника

Мені знову снився той сон. Це було, здається, років пʼять тому. Прийом був як завжди дорогий. Всі були вдягнені з голочки. Жінки були як з обкладинок журналів, ну, чоловіки певно теж, але на них я не дуже дивився. 

Та і жінки були майже всі як одна. Ну, одна таки відрізнялась. Вона була ніби з іншого світу. Здалась мені в ту мить якоюсь відьмою, бо ніби причарувала мене. Але весь день вона була поруч з батьком, у якого, власне, і був день народження.

Але їй було всього вісімнадцять. Я навіть не підійшов до неї. Вона танцювала з якимось малоліткою і усміхалась йому. Потім я дізнався, хто то був, але що я тоді міг зробити? Добре, що потім вони розійшлись, але за два роки вона зустріла свого нинішнього хлопця. 

Я вже дивився в стелю, а не спав, але ті образи були надто яскраві. 

Ми з нею навіть не розмовляли, але з того моменту я не забував Мирославу. Це була як якась обсесія. Навіть довелось поїхати за кордон на пару років. 

В цю мить мій телефон задзвонив. Це був охоронець, якого я приставив стежити за Мирославою на відстані.

— Так, слухаю.

 — Здається, вона зібралася втікати, — сказав він.  — Збирає речі, а перед цим довго з кимось розмовляла по телефону…

— Ясно, стежте за нею. Але не втручайтесь.

Я відкрив чат з Мирославою.

"І куди це ти зібралась?" — написав одразу. 

Певно, це було грубо, але мене поглинали ревнощі. Я ж знав, що той придурок її не кохав. Я стежив за ним деякий час, він був ще тим бабієм. 

“Я збираюся спати, не розумію, про що ти говориш”, — відповіла вона, але щось у цій поспішності і відсутності звичного зверхнього тону видавало її хвилювання. 

"І щоб спати, ти збираєш сумки?" — я додав смайлик. 

“Просто зібрала свій старий одяг, щоб передати волонтерам, — відповіла вона. — А ти що, стежиш за мною? Жучки поставив?”

"Так, стежу", — відповів я, ну, це було очевидно. — "Твій хлопець не такий ідеальний, як ти думаєш". 

“Це не твоя справа!” — огризнулась вона. 

"Блін, треба було просити більше доказів від моїх людей. Поки що маю лише таке", — я відправив їй фотки того придурка в кафешках з її подружкою.

Вона якийсь час не відповідала, хоча фото подивилась. Потім написала:

“Це підробка. Одразу видно, що фотки не справжні!”

"Впевнена?" — запитав я. — "Вони і на сьогодні домовились. І після вечері не факт що розійшлись". 

“Я зараз поїду до нього, і переконаюся, що ти брешеш!” — написала Мирослава.  — Змусив мене силоміць стати свою нареченою. то вгамуйся вже, чого ти цим добиваєшся? Я тільки зненавиджу тебе ще більше, хоча навряд чи більше можливо…”

Я зітхнув. Було сумно чути це. 

"Тільки не попереджай його про приїзд." — написав врешті-решт.

А потім набрав своїх людей:

— Ану скажіть мені, де зараз її хахаль? Він же ніби йшов на зустріч з її подружкою, а що далі? 

 — Після ресторану вони поїхали до нього на квартиру, зараз ніхто ще звідти не виходив, — відрапортував охоронець. 

Що і варто було довести.

— Добре, стежте далі, відбій, — я поклав слухавку.

"Ти прямо кохаєш його?" — запитав, бо Мирослава не відповідала на моє попереднє повідомлення.

“Так, а ти заздриш йому?” — написала вона. 

"Заздрю", — погодився я. Але розумів, що скоро і її рожеві окуляри розібʼються. Зовсім небагато часу до цього залишилось. — "Я піджену машину, тебе відвезуть. Вже пізно, не хочу, щоб ти їхала на таксі". 

“Поїду і переконаюся, що Артем удома сам, а всі ті фотки зроблені в фотошопі!”

"Вони будуть за десять хвилин", — тільки й відповів я...