5. Павло. "Готуйся до війни"

Я купив дорогу обручку. З каменями, одразу з сімома, на удачу. Один був доволі великий, але обручка все одно виглядала витончено. 

Зранку прийняв душ, вдягнув смокінг і пішов до охорони вниз. 

Ми приїхали до будинку Мирослави о восьмій.

Я дістав мобільний і написав:

"Виходь, я внизу." 

Вона прочитала повідомлення, але нічого не відповіла. Досить довгий час з будинку ніхто не виходив. І лише о восьмій тридцять вона з’явилася. Була в чорній сукні, ніби вдягнулася на похорон. Підійшла до мене і похмуро глянула з-під лоба:

 — Чого це ти так вирядився? 

— Того що сьогодні у нас буде свято. Але спочатку аналізи, бо не встигнемо все зробити правильно, — я ледь насупився. 

Вона тільки очі закотила і мовчки сіла в машину. 

Все ж, вона була гарною, навіть дуже, вона подобалась мені зовнішньо. Хоча, я не дуже любив непокірних дівчат. 

Це був її мінус.

Ми приїхали до лікарні і Мирославу забрали на аналізи.

А ще її мав оглянути гінеколог після них. Але коли Мирослава вийшла з кабінету, за нею вийшов лікар і сказав:

 — Ваша наречена відмовилась від огляду… 

— Мирославо, чому ти відмовилась? — я насупився.

 — Ти хотів переконатися, чи я не вагітна і чи не маю якихось захворювань, все це можна побачити в аналізах. чого тобі ще треба? — вона знизала плечима. 

— Я хотів знати і про твоє попереднє сексуальне життя, — сказав я прямо. — Гінеколог мав все мені сказати. 

— Ти що, віриш у телегонію? Що всі діти жінки будуть схожі на її першого партнера, навіть, якщо у них інший батько? — вона засміялася. — Це тупо! 

— Телещо? — я знов насупився. 

— З тобою все ясно, — Мирослава підтисла губи. — Якщо я не незаймана, я тобі не підійду, правильно? 

— Іди в кабінет. Зараз же. Я і так знаю, що ти незаймана, але мені потрібен той огляд. 

 — А якщо я не піду, що ти, силою мене потягнеш на те крісло? — вона стояла, вперши руки в боки і не рухалась з місця. 

— Що ж… — я підійшов ближче, прямо до неї, між нами не лишалось простору. — Якщо ти не хочеш проходити перевірку зараз, я проведу її вдома сам, зараз же. Хочеш так?

 — Ну ти й гад! — вигукнула вона, аж почервонівши від люті. Тоді повернулася до лікаря. — Добре, я піду на ту чортову перевірку! 

— Домовились, вперед, — він кивнув на кабінет.

Вона кинула на мене розлючений погляд і зайшла до кабінету. 

Я почекав деякий час, а потім вона вийшла. Виглядала вже не такою злою. скоріше засмученою. Була дуже бліда і дивилась собі під ноги. Коли підійшла до мене, сказала:

— Сподіваюся, це все на сьогодні? Я можу бути вільна?  

— Так, сьогодні все зробили, ну, майже. Зараз буде друга половина. Тільки не тут, ходімо звідси, — я кивнув в сторону сходів.

Вона пішла за мною, тримаючись відсторонено, немов у думках була десь далеко. 

Ми поїхали з лікарні. Я попросив водія відвезти нас до парку біля її будинку.

Коли ми приїхали і машина зупинилась, я вийшов з неї і відчинив перед нею дверцята. 

Мирослава вийшла і байдуже подивилась на мене. Тепер вона змінила тактику, поводилась не так, ніби я її бісив, а так. наче був якимось порожнім місцем. 

Я дістав з кишені коробочку з обручкою і простягнув їй. 

— Мирославо, знаю, тобі все це не подобається, але у тебе немає вибору. Я можу поводитись з тобою по-хорошому, ми можемо жити мирно. 

 — Ми могли б жити мирно лише за однієї умови — якби ти відпустив мене, — сказала вона твердо.  — А якщо не хочеш відпускати  — то готуйся до війни!