2. Мирослава. "Тепер ти моя"

Коли за батьками зачинилися двері їхньої спальні, я пройшла до своєї кімнати і, не перевдягаючись, як була, у нарядній сукні, сіла на ліжко. Побачила, що Гонченко був у мережі і вирішила написати йому, не відкладаючи. Бо інакше я б усе одно не заснула цієї ночі. Краще вирішити все прямо зараз.

“Добрий вечір, це Мирослава Чернявська, — написала я, намагаючись дотримуватися офіційного тону. — Мені хотілося б поговорити з вами про той ультиматум, який ви поставили моєму батьку. Де і коли вам було б зручно зустрітися?”

"Як я маю знати, що це точно ти?" — запитав він, не привітавшись. — "У мене купа ворогів, яким тільки шанс дай підлаштувати мені пастку". 

“Можемо зараз поговорити по відеозв’язку, — відповіла я. — Щоб ви переконалися, що це точно я.”

"Добре", — відповів він і одразу на мій телефон пішов відеовиклик. 

Я схвильовано прийняла виклик і побачила на екрані телефону суворе  обличчя  темноволосого міцного чоловіка з невеликою борідкою і пронизливим поглядом темних очей з-під насуплених брів. Він був без одягу, ну, принаймні, без футболки, і. схоже, лежав у ліжку. Здається, він був чимось невдоволений, може, тим, що я потривожила його так пізно? Але зараз його настрій хвилював мене менше всього, мені треба було, щоб Гонченко відчепився від мого батька! 

 — Ну що, ви переконалися? — запитала я сердито.  — Хоча не можу дати гарантії, що якщо ви не залишите в спокої моїх батьків, я не стану одним із ваших ворогів, яких ви так боїтеся! 

— А ти симпатична, — він уважно поглянув на мене. — Не гірше, ніж на фотці. Значить, не прогадав я з весіллям. Готуйся.

 — Що? — вигукнула я. — Не збираюся я виходити за вас заміж!

— Ну, дитина має народитись в шлюбі, — потягнув він ліниво і позіхнув. 

Я мимоволі глянула на його торс, і тут же відвела очі. Він зовсім не був у моєму смаку, я не могла уявити себе поряд з ним, у тому ліжку… А без того ж діти не народжуються…

 — Може, вам просто знайти сурогатну маму? — запитала я більш спокійно, розуміючи, що на емоціях ніяк на нього не вплину. Треба діяти з розумом, наводити логічні аргументи…

— Ні, все вже вирішено, — він похитав головою. — Весілля за тиждень. Я вже все організував. Ну, окрім сукні. Скинь карту, я тобі куплю. 

В мене аж очі на лоб полізли. Він усе вирішив! А моєю думкою навіть не спромігся поцікавитись! Якийсь деспот! Не дивно, що він, незважаючи на свої величезні статки, не зміг знайти жінку, яка б добровільно вийшла за нього заміж і народила йому ту дитину! 

 — А що, коли я раптом уже вагітна? — я вирішила діяти його ж зброєю, приголомшити його. Може, тоді він відстане? 

— Хм, — хмикнув він. — Завтра зранку на тебе чекатиме машина. Повезе до лікарні. Перевірять і якщо треба, зроблять те, що необхідно. Чужу дитину я під своє прізвище не візьму. Хороша ідея, дякую. Хай тебе на все перевірять.

 — Що за…? — я задихнулася від обурення, вражена його нахабством, не могла навіть підібрати слушного слова. — Хай тебе перевірять у психушці! Ти ненормальний! — я й не помітила, як із “ви” перейшла на “ти”. 

— Якщо тобі важлива якась довідка, можу зробити, ко-ха-на, — піддражнив він мене. 

 — Послухай, навіщо це тобі? — спитала я, відчуваючи себе так, ніби я сплю. і це все — лише дуже дивний сон. — От реально, ти багатий, привабливий, за тебе будь-яка дівчина залюбки піде… Хіба я єдина підходяща кандидатура? Я кохаю іншого і збираюся за нього заміж, — я піднесла до камери долоню з обручкою на безіменному пальці. 

— Збиралася, — поправив він мене. — А тепер ти моя. О, точно, обручка. Завтра і її принесу. Перед лікарнею тобі презентую.

 — Це жарт? Розіграш? — з надією спитала я. 

— Хіба схоже, що я жартую? — відповів він питанням на питання. — Будь готова о восьмій. І нічого не їж і не пий. Мають взяти купу аналізів і я не знаю, чи можна перед ними їсти та пити. 

 — А що буде, якщо я не погоджусь? — підняла підборіддя я. 

— А хто сказав, що тебе питають? — насмішкувато відповів він.

Якби він зараз був тут, поряд зі мною, я б точно схопила щось важке, наприклад оцю вазу з квітами, і опустила її йому на голову. Але, на жаль, він був далеко, тому я в пориві емоцій кинула телефон, він вдарився об стіну і екран погас, а я затулила обличчя руками і беззвучно заплакала. В такій безвихідній ситуації я ще не опинялася ніколи у житті…