5. Варшава. З нею легко спілкуватися.

Руслан Рубан

Не думав, що вона таки погодиться. Юля часто цікавилася моїми хобі, але у жодному не брала участі., що й не дивно. Жінки рідко полюбляють екстрим з ризиком для життя.

До сьогоднішньої ситуації ми не були готові, отож вдячний Юрику, котрий допоміг дістати спеціалізований одяг і подібні дрібнички. Я чекав Владу, під дверима її номеру в готелі, неймовірно збентежений.

- Сонце, може тобі допомогти? - трохи саркастично прозвучало.
- Як?! - дратівливий голос з тієї сторони. - Штани мені на дупу натягнути? Сама впораюся.

Чомусь з пам'яті виплила недавня ситуація, коли жінка намагалася мене розбудити й потрапила в обійми. М'які сідниці примостилися саме там, де треба... Хвиля збудження вдарила струмом, розтикаючи по крові. Фух! Треба остудити голову. У мене не має бути подібних думок. Маячня якась. Я просто втомився. Чоловік молодий, енергійний, пристрасний, у цьому немає нічого дивного. Нічого дивного вперлося у штани й довелося шукати у пам'яті якісь неприємні спогади, аби прийти в норму.

- Я готова.

Вийшла з номера схвильована Влада. Її голос тремтів, хоча сама вона вдавала, що все чудово. Зібране волосся у високий хвостик та відсутність макіяжу, робили її більш схожою до студентки. Вся стервезність її образу, котрий часто випливає при згадувані, тепер здається просто несумісним із цією манюньою.

- Ай! Що ти робиш?!

Просто не зміг втриматися, аби не пощипати щоки. Самій Владі така ініціатива не надто подобалася, й вона ображено надула губи.

- Ходімо, моя бойова подруго! - урочисто почав. -Ти вже готова до стрибка?
- Наче у мене був вибір, - бурмотіла собі під ніс.
- Якщо не хочеш, я ж тебе не змушую. Справді, я серйозно, - обережно торкнувся тендітних плечей. - Якщо боїшся, або не маєш бажання, то я стрибну сам, нічого такого. Це робиться для веселощів, а не з примусу.
- Ц! - зробила крок назад. - Я завжди хотіла спробувати. Ситуація сама вдало склалася, вже гріх відмовитися.

У цьому був свій шарм. Вона сильно хвилювалася, але продовжувала вдавати героїню та йти на зустріч страху. Якоюсь мірою відчув себе гордим старшим братом, котрий пишався сміливістю молодшого гівнюха.

- Jesteś już gotowy? - поруч свого припаркованого автомобіля чекав Юрик.
- więc.
- Wsiąść do samochodu. Moja żona już tam czeka.

Ми граємо роль дружньої пари, тому обійняв Владу, відчинив їй двері до автомобіля, а після сів поруч. Юрик всю дорогу трендів про свою дружину, що не гірше нього любить активний відпочинок. Я чудово розумів, що цей чоловік зразковий сім'янин, й такими ж здалися йому ми. Можливо така впевненість й додала кілька плюсів перед підписанням контракту. У будь-якому випадку, зіграти закохану пару не так вже й складно.

- Чого дивишся? - хмуро покосилася Влада.

Беру слова назад, не все так легко... У щасливій парі закоханих має бути двоє, а Влада явно не збирається мені підіграти. Хоча, заради роботи певно змогла б.

- Знаю про що ти думаєш, але не збираюся підтримувати твій образ ідеального сім'янина. Відклейся від мене, - посунулася до вікна.

Юрик сприйняв таку поведінку, як дрібну сварку між молодятами, чим врятував мене від пояснень. Через годину поїздки ми виїхали за межі Варшави, в якесь маленьке містечко. Там знаходився його приватний літак, а також чекала пані Бася - дружина Юрика.

- Miło mi cię poznać! - простягнула руку для знайомства жінка. Це було миловидна панянка, з округлими формами та яскраво-фіолетовими кінцями волосся. Якби зустрів її у натовпі, точно б не здогадався, що це дружина бізнесмена.

Я взяв Владу за руку, слава Богу вона не брикалася. Ми піднялися у літак, Влада спробувала налагодити контакт з Басею, непогано навіть вийшло. Обидвоє старалися зрозуміти одне одну, в результаті виходила дуже весела картина. Зараз дружина нагадувала великого сірого бурундучка у цьому парашутному комбінезоні. Тільки глянь на її очі? Загорілася червона кнопка, що означало - літак набрав необхідну висоту. Тепер Влада першою схопила руку, вчепившись залізною хваткою. Ще раз перевірив, чи всі ремінці вона добре затягнула.

- Не хвилюйся, я виштовхаю тебе першим. - Ох! Ці налякані очі. - Тобі не доведеться нічого робити.
- Руслан. - ображено прохникала.
- Та жартую! Глянь, поляки вже стрибнули. - вказав на порожній салон.
- Я боюся, чесно. Не знаю як звідси стрибнути!

Йой! Це наймиліше що я тільки від неї чув! З такою Владою справи мати набагато легше. Ех! Правда зіштовхнути тепер не зможу. Довелося взяти заразу на руки.
- Ей! Ти що робиш? - міцно обійняла за шию.
- Стрибаю, хіба не бачиш?

Момент стрибка завжди частина з найбільшим викидом адреналіну, й після одразу хочеться кричати! Емоції просто зашкалюють! Кров кипить, серце калатає, неймовірний кайф! Страх в очах Влади різко змінився на дитячий захват. О, так, моя дівчинка! Через кілька хвилин вона набралася сміливості відпустити мою руку й поманеврувати у повітрі самотужки. На цього незграбного бурундучка не можливо було дивитися без сміху.


- Руслан...! - підлетів ближче. - Чому я не наважувалася раніше?! Це ж так круто!... - говорила голосно, але не все було чутно.

У будь-якому випадку її щасливе обличчя розповідало більше слів. Політ завершувався, час смикати за парашут. Проконтролював, аби Влада першою розкрила, а вже після сам. Ми приземлилися у ту ж точку з якої злітали. Відстібнувши парашут підбіг глянути на Владу, переймався чи не проігнорувала вона мої поради щодо приземлення. На щастя все добре. Ціла, неушкоджена й дитяче задоволена. Допоміг їй відстібнутися, за що отримав короткий цілунок у щоку. Аж рота роззявив від такої несподіванки!

- Дякую! Це було дійсно неймовірно! Я б повторила. - усміхалася мала засранка.
- Тоді, якось повторимо. - швидко взяв себе у руки.

Ми ще випили по чашці кави з польськими партнерами, запросили до себе на Батьківщину і з хорошим настроєм роз'їхалися. Не хотів здатися нахабним, отож поверталися ми власними зусиллями. Принаймні хотів взяти таксі до готелю, але Влада різко попросила загальмувати. Бідолашний таксист, на пару зі мною, ледь в штани не наробили. Жінка вискочила з машини прямісінько серед дороги. Я попросив пробачення, швиденько розрахувався і побіг за своєю навіженою! Господи, ну що за кара, а не жінка?! Де вона? Телефон же не взяла. І як мені її знайти?

- Руслан! - махала з далеку. Господи! Я з таким успіхом молитися почну.
- Владо, хто так робить? Ти з глузду з'їхала, так машину зупиняти?
- Дивись, тут пише, що це, - вказала на сад попереду, - найстаріший громадський сад у місті. Заснований в кінці 17-го століття, сад був відкритий громадськості у 1727 як один з перших публічно доступних парків у світі! Не даремно таксі зупинила. Ходімо глянемо!
- Саксонський сад? Тебе цікавлять подібні речі?
- Мене цікавить усе прекрасне, а коли ми вже тут, то не можна повертатися додому нічого таки не побачивши.

Це мені говорить людина, котра десять років прожила за кордоном й інстаграм котрої переповнений розповідями з мандрівок різними країнами? У будь-якому випадку вже вечоріє, ще трохи і їй буде холодно.

- Руслан, там продають глінтвейн? Купи мені!

Та невже? Я глянув куди вказувала Влада. А й дійсно. Маленький вагончик, що продавав різні напої, від кави до глінтвейну. Не так часто ходжу з готівкою, переважно розраховуюся карточкою, але пояснити Владі цей нюанс не встиг. Ламаною польською їй вдалося замовити собі глінтвейн і вказати, хто за неї розрахується. Чорт! Зараза мала! На щастя, й досить неочікувано для мене, був термінал. Вагончик, або надто добре заробляє на каві, або я погано орієнтуюся у заробітку.

- Скільки ще стоятимеш? Ходімо!

Влада взяла за руку й повела головною доріжкою саду. По боках ліхтарі, квітники, кам'яні скульптури. Ну, не те щоб я був у захваті від побаченого, однак Влада просто мліла. Її щире захоплення якістю доріжки, кольором каміння, формою фонтанів й т.д., виглядало досить мило. В якийсь момент зрозумів, що вже й сам з азартом обговорюю події 17-ст, разом з ландшафтом парку, котрий кілька разів був зруйнований. Якщо чесно, то з Владою легко спілкуватися. Вона обізнана, комунікабельна, весела й без зайвої зарозумілості. Коли наші погляди спрямовані не на те, щоб довести одне одного до сказу, то спілкування виходить приємним...

- Твій телефон?

Дзвенів знайомий рингтон в кишені. Навіть без панелі екрана знав, хто мені телефонує - Юля.

- Руслан... - заплакано промовила...