Розділ 15

— Про що ти там замріялася, що зовсім не чуєш нашої розмови? — голосно звернулася Ольга до Насті.

— Вибачте, будь ласка, — Настя схаменулася, повертаючись до реальності. — Я гадаю, що виставка вийде цікавою. Ваші, Ольго, скульптури давніх богів у поєднанні з вашими, Гриша, скульптурами сучасних жінок безумовно зацікавлять і приваблять відвідувачів. А ще я пам’ятаю, Ольго, що ви казали, що хочете реставрувати та представити деякі старовинні скульптури. Про які саме йдеться?

— Оля мала на увазі ті дві старовинні скульптури, які я придбав на аукціоні. Вони були в жахливому стані, але коштували дорого. Звісно, їхня цінність — у віці. Я не втримався й купив їх, — Гриша із захопленням почав розповідати, як усе відбулося.

Його розповідь справді була цікавою та захоплюючою, і Настю вразили його глибокі знання в галузі міфології. Вона дізналася, що ці дві скульптури богів Давньої Греції належали багатому колекціонеру, який зберігав їх у тому стані, в якому свого часу придбав, і навіть не замислювався над реставрацією. А тепер, з невідомих причин, вирішив їх продати. Гриша, не вагаючись, їх придбав і загорівся бажанням відновити. Саме з проханням допомогти йому в цьому він звернувся до своєї подруги Ольги. Адже хто, як не вона, скульпторка, яка створює подібні зображення богів, зможе йому допомогти?

— Мені подобається працювати над реставрацією цих скульптур. Я ніби своїми руками торкаюся до чогось древнього, — поділилася враженнями Ольга.

— І відчуваєте якийсь дух, приплив енергії? — додала Настя. — Я відчуваю те саме, коли беру до рук старовинні речі в антикварному магазині свого батька.

— Оля розповідала, що ви антиквар, — Гриша замовив тістечка до кави, які з апетитом сам і поїдав. — Дівчата, та спробуйте нарешті цю смакоту!

— Гриша, ми тримаємо фігуру, — вкотре відповіла йому Ольга.

— А знаєте, у мене виникла ідея сфотографувати вас за роботою, — Настя повністю переключилася на робочий лад. — Зробимо великі фотографії й розвішаємо їх на стінах. Відвідувачам, без сумніву, буде цікаво подивитися, як усе створювалося, як було та який кінцевий результат. А ще надрукуємо брошури, у яких розповімо історію кожної скульптури, додавши туди ілюстрації.

— А ще…

Кожен із них висловлював свої ідеї щодо організації виставки, і кожну вдалу Настя записувала у свій блокнот. Адже вже завтра вона розпочне їх втілювати в реальність.

Насамперед Настя мала знайти приміщення для виставки та орендувати його. Важливу роль відігравала реклама — а точніше, головну. Адже саме реклама дає можливість майбутнім відвідувачам дізнатися, що такого-то числа в такому-то місці відбудеться така-то виставка. Одним словом, робота повністю захопила Настю.

Артур виявив бажання допомогти їй і навіть знайшов підходяще приміщення. Настя високо цінувала його допомогу й щоразу, дякуючи, обіймала його. А потім вибачалася за свою нестриманість. Спочатку Артур реагував на це відсторонено, але поступово почав обіймати її у відповідь. Часом він хотів її поцілувати і навіть був готовий зробити це, але щоразу стримувався. Він пам’ятав свою обіцянку: більше ні в кого не закохуватися та залишатися вірним своїм почуттям до Аліни.

Тим часом дядько Артура, Олексій Семенович, повідомив, що збирається повертатися додому.

— Саме так, мені вже час до своєї рідної Одеси, — Олексію Семеновичу було водночас і сумно, і радісно, — та літом я чекаю на вас у себе вдома. І мене провідаєте, і біля моря відпочинете. Сподіваюся, що до того часу ви повідомите мені чудову новину.

— Яку? — запитала Настя.

— Ну як яку? Що я стану дідом! З дітьми ви не затягуйте, вони наша радість, наше майбутнє, — Олексій Семенович на прощання обійняв Настю. — Ти хороша дівчина, і я радий за свого племінника, що він обрав саме тебе.

— Ти вже говорив про це, дядечко, — нагадав Артур.

— Не гріх знову це повторити, — Олексій Семенович потиснув руку племіннику. — Я відчуваю гордість за вас обох.

— Дякую, дядечко. Щойно приїдеш додому — передзвониш, розповіси, як доїхав.

— Сперечатися не буду. Сказав передзвонити — то ж я й передзвоню. Єдине, чого мені шкода, — Олексій Семенович сумно зітхнув, — що не зумів сподобатися Маринці. Таку гарненьку упустив.

— Я впевнений, що ти найближчим часом іншу зустрінеш, — Артур підбадьорив дядька.

— Хотілося б, щоб мені пощастило так само, як і тобі.

Коли Олексій Семенович поїхав, Настя сказала Артурові:

— Я сьогодні вже переберуся до тієї кімнати, в яку мене з самого початку поселив Амбал.

— Невже тобі так погано у моїй спальні? — незадоволено запитав Артур.

— Ми з тобою тільки партнери та друзі. Чи ти забув? — Настя не могла зрозуміти, чому Артурові це не подобається.

— Проблем з пам’яттю у мене немає, — відповів Артур, дивлячись на Настю, яка стояла біля сходів і була готова піднятися на другий поверх, щоб почати переносити свої речі. — Тільки я тут подумав, що й так непогано.

— Може тобі й непогано, а мені погано, — Настя почала злитися. — Не можу я ось так спати поруч з чоловіком, нічого не відчуваючи. Розумієш? У мене виникає природна потреба…

— Зайнятися сексом, — перебив Артур Настю, підходячи до неї ближче.

— Тут немає нічого смішного.

— А хіба я сміюся? — ця розмова починала його заводити.

— Немає значення, — Настя хотіла зробити крок, та Артур різко притиснув свою руку до стіни, перегороджуючи їй шлях.

Настя притулилася спиною до стіни, дивлячись йому прямо в очі, упіймавши себе на думці, що раніше вона боялася це робити. А тепер вона знала, якого кольору в нього очі.

— Немає значення, — повторила знову Настя, — ти все одно мене не хочеш і тим більше не кохаєш.

— Я не знаю, чи кохаю тебе, чи ні, але точно знаю, що згораю від нестримного бажання оволодіти тобою, — і Артур поцілував її, а потім підхопив на руки і поніс до своєї спальні, забувши про всі свої внутрішні переконання.