Розділ 12

Настя з нетерпінням чекала п’ятниці, двадцятого жовтня, тобто завтрашнього дня. Їй хотілося якнайшвидше зіграти роль дружини Артура перед його ріднею. Проте вона чудово розуміла, що це лише початок, і до кінця ще далеко. Брехати людям було неприємно, але вигода мала для неї значно більше значення, ніж власні принципи.

З дядьком Артура, Олексієм Семеновичем, Настя несподівано швидко знайшла спільну мову. Він був колекціонером статуеток, а вона — антикваром, тож їхньому приємному спілкуванню нічого не завадило. Олексій Семенович охоче придбав у антикварному магазині її батька статуетки єгипетських фараонів. Він був у захваті від покупки, адже саме цих статуеток бракувало в його колекції.

— Артур правильно зробив, що одружився з тобою, — сказав Олексій Семенович, уважно розглядаючи придбані статуетки й перекручуючи одну з них у руках. — Я, якщо чесно, думав, що після смерті Аліни він не наважиться на такий крок. Вибач, що згадав про неї. Але, мабуть, Артур уже не раз розповідав тобі про Аліну, і ти це сприймаєш спокійно.

Насті хотілося запитати: «А хто це?» — але вона вчасно стрималася. Таке питання могло б її видати, а тоді зайвих розпитувань не уникнути. Без сумніву, її угода з Артуром втратила б силу. Хай ким би не була ця Аліна, але її більше немає серед живих.

— Ми з Артуром навчалися в одній школі, — зізналася Настя у розмові з Олексієм Семеновичем і, як наказував Артур, додала: — Між нами було…

— Перше кохання, а потім ви розсталися. Через роки зустрілися, і почуття знову спалахнули з новою силою, тож ви одружилися. Племінник уже неодноразово розповідав мені цю історію. Як молитву повторює. Тож я її знаю, — Олексій Семенович нарешті залишив у спокої куплені статуетки й поклав їх на диван у вітальні, де сидів поруч із Настею. — Краще розкажи мені про свою подругу Маринку. Вона мені до душі припала. Чи прийде вона завтра на сімейну вечерю?

— Ми з Артуром вирішили не запрошувати моїх подруг…

— Треба запросити, — перебив її Олексій Семенович, як завжди не даючи договорити до кінця. — Ти зателефонуй подругам і запроси їх.

— Треба порадитися з Артуром…

— А що, без нього ніяк? — Олексій Семенович різко підвівся з дивана. — Мій племінник — людина непроста, але це вже занадто. Він що, повністю контролює тебе і сам усе вирішує? Як ти це витримуєш? І не кажи, що це кохання тебе змушує.

— Так і є. У мене до Артура немає жодних претензій. Я кохаю його таким, який він є. Давайте я краще про Маринку розповім. Ми з нею однокласниці. І Люда теж…

— Дивлюся, ви тут усі ще зі шкільних років знайомі. Ти й твої подруги, ти й Артур, Артур і Діма… До речі, як там Дімка? Досі працює тренером у фітнес-клубі Артура чи нарешті наважився відкрити власну справу? — Олексій Семенович знову взяв до рук статуетку й почав її крутити.

— Діма нормально, — коротко відповіла Настя. Лише зараз вона дізналася, що Артур продовжує дружити зі своїм шкільним другом, який колись обманув Марину й ображав її саму.

— Треба й його запросити, бо давно хотів із ним побачитися. Ти ж знаєш, що Артур і Діма в дитинстві щоліта приїжджали до нас в Одесу відпочивати біля Чорного моря? Ми з дружиною дітей не мали, тому приділяли багато часу Артурові й його другові. А коли підросли — перестали їздити. Та й важко племіннику потім стало. Та що я тобі розповідаю, якщо ти й так усе знаєш. Мені самому було нелегко, коли сестру втратив, а Артурові ще тяжче — він же без матері залишився.

Олексій Семенович тяжко зітхнув і перевів погляд на Настю.

— Але ми від теми відхилилися. Ти ж мені так і не розповіла про Маринку. З ким живе? Де працює? Ми за вечерею трохи поспілкувалися, але я так і не розпитав толком. Що? Де? Коли? Телефонами ми обмінялися, та якось часу їй передзвонити не вистачає…

— Марина працює бухгалтером в одній зі столичних фірм, — сказала Настя, а про себе подумала, що Олексій Семенович не так уже й сильно захопився Мариною, як намагався запевнити. — Вона хороша подруга…

— Ясно. Я тут подумав, що сам усіх їх запрошу. Тому якщо Артурові щось не сподобається, хай виносить свої претензії мені. А я вже швидко його заспокою, — Олексій Семенович підвівся й пішов до своєї кімнати, прихопивши з собою статуетки.

Настя ще залишалася сидіти на дивані, розмірковуючи над тим, що щойно почула від Олексія Семеновича. Їй неабияк кортіло дізнатися бодай щось про Аліну. Вона була тією, яку кохав Артур. Насті було цікаво, як вона виглядала і чим займалася. Як Артур познайомився з нею і як довго вони зустрічалися? І чому її більше немає серед живих? Раптом усе це почало її турбувати.

Та яка їй різниця, кого кохав Артур і чи кохає когось зараз? Невже вона ревнує?

Настя помітила за собою, що відчуває до Артура не лише фізичний потяг, а й щось більше. Вона закохалася в нього. І нічого не могла з цим вдіяти, бо це не залежало від неї. Вона хотіла, щоб Артур дивився на неї як на жінку, а не як на партнерку. І не мало значення, що він щоразу нагадував їй, що між ними нічого не може бути. Вона розуміла, що не приваблює його — ані тоді, ані зараз. З цим залишалося лише змиритися.

Але так говорив лише розум, а не серце. Внутрішні бажання неможливо контролювати, навіть коли здається, що це вдається. Вони проявляються у вчинках. Саме тому Настя вирішила приготувати бісквітний торт із шоколадним кремом до приходу гостей. Вона хотіла вразити передусім Артура своїм умінням кондитера. Довести йому, що Люда не перебільшувала, коли казала за столом, що Настя добре готує.

Та перед цим Настя зателефонувала Марині. Вона не могла й не хотіла приховувати, що Діма досі залишається другом Артура.

— Про якого Діму ти зараз говориш? — перепитала Марина.

— Про того самого, який принижував мене, обманув тебе і взагалі… — Насті було неприємно навіть згадувати його, так само, як і до цього моменту Артура. — Але найгірше, Марино, те, що ми знову можемо з ним зустрітися. Якщо він прийме запрошення на вечерю. Тебе теж Олексій Семенович збирається запросити, і про Люду він не забув. Чого мовчиш? Ти плачеш?