Розділ 11

До будинку зайшов Артур зі своїм рідним дядьком, Олексієм Семеновичем, який тримав у руках букет квітів. Вони приїхали майже на годину раніше. Побачивши їх, Настя ще більше розхвилювалася, бо думала, що Артур знову розгнівається. Цього разу через те, що побачить у себе вдома її подруг. Якби вона знала, що так вийде, то встигла б заздалегідь випровадити дівчат або взагалі не стала б їх запрошувати. Але тепер було запізно.

Настя намагалася заспокоїти себе думкою, що Люда з Мариною не підведуть і нічого зайвого не скажуть. Вони вже довели свою надійність того вечора в клубі, і Артур мав змогу в цьому переконатися.

Олексій Семенович — чоловік років п’ятдесяти, середнього зросту, з підтягнутою статурою та стильною зачіскою. Його чорне волосся було зовсім без сивини. Обличчя — чисто вибрите, а чорні очі ніби сяяли.

— Племінничку, ти й не казав, що на нас чекають аж три красуні, — Олексій Семенович обвів очима кожну з них, найдовше затримавши погляд на Марині.

— Та я і сам здивований, — Артур підійшов до Насті й, не вагаючись, чмокнув її в губи, на мить завмерши, коли їхні погляди зустрілися. — Дядечку, дозволь тебе познайомити з моєю дружиною Настею та її подругами.

— Я Марина, а це Люда, — представилася Марина, явно зацікавлена Олексієм Семеновичем.

— Олексій. Саме так ви можете до мене звертатися. Радий познайомитися з вами всіма, — чоловік нарешті згадав про букет у руках. — Насте, це для вас. Щиро вітаю у нашій родині. Бажаю вам сімейного щастя, затишку… ну, і всього, що зазвичай бажають молодятам. Хоча мушу зізнатися, я трохи розчарований тим, що ви не стали гуляти весілля.

— Дядечку, давай без цих монологів, — Артур намагався уникнути розмов про весілля. — Запрошую всіх до вечері.

— Ми залюбки! — Марина помітно повеселішала від такого запрошення. А потім, набравшись сміливості, запитала: — Олексію, а ви сьогодні без дружини?

— Я вже два роки як вдівець. А ваше, Мариночко, сердечко зайняте?

— Вільне і хоче кохання, — не церемонилася Марина, проявивши ініціативу й узявши Олексія під руку.

Усі жартуючи попрямували до великої зали, що правила за їдальню й знаходилася поруч із кухнею. Стіл, який уже встигли накрити, стояв біля великого панорамного вікна з виходом на задній двір, де росло багато декоративних вічнозелених дерев, що зачаровували своєю красою.

Артур допоміг сісти Насті й Люді, а про Марину, звісно, подбав Олексій. Вечеря була смачно приготована.

— Твоя кухарка, як завжди, постаралася, — похвалив Олексій Семенович. — А ви, Насте, хоч інколи готуєте для мого племінника? Бо пам’ятаю, колись він казав, що його майбутня дружина неодмінно повинна вміти куховарити.

— Я… — Настя досі не могла до кінця опанувати себе після поцілунку, який пробудив у ній трепет по всьому тілу.

— У неї чудово виходить випічка, — Люда прийшла на допомогу подрузі. — Олексію, думаю, ви не могли не помітити, що ваш племінничок набрав уже два зайвих кілограми.

Від цих слів Артур ледь не вдавився котлетою. А Настя нарешті посміхнулася й приєдналася до веселої розмови, що запанувала за столом.

Десь опівночі Марина з Людою поїхали додому на таксі, а Олексій Семенович пішов відпочивати до гостьової кімнати.

Настя швидко прийняла душ і лягла в ліжко, натягнувши ковдру на голову. Артура ще не було — він навмисно дав їй трохи часу. Як і обіцяв, він ліг на підлозі, розстеливши кілька шерстяних покривал, які дістав із шафи. Проте спати йому не хотілося. Закинувши руки за голову, він тихо запитав:

— Спиш?

— Ні, — відповіла Настя. Спершу вона хотіла зберігати мовчання, але потім усе-таки заговорила: — Не спиться.

— Мабуть, хвилюєшся і боїшся, тому під ковдрою сховалася? Чи ти завжди так спиш? — запитав Артур.

— Я не боюся і не ховаюся, — Настя висунула голову з-під ковдри, вдивляючись у темряву. — Сьогодні був дуже важкий день, принаймні для мене.

— Для мене теж, — зізнався Артур. — Вибач мені за грубість, яку я проявив щодо тебе. Зовсім не хотів. Так вийшло.

— Ти грубиш, вибачаєшся, а потім знову грубиш… Але й моя вина в цьому є, — Настя на хвилину замовкла, мабуть, очікуючи, що він запитає, в чому саме, але Артур мовчав, і вона продовжила: — Моя вина в тому, що я неправильно поводжуся, дорікаю тобі. Але повір, я роблю це ненавмисно. Так просто виходить.

— Твоєї вини немає. Тож не варто про це думати. Краще давай спати, — Артур різко обірвав розмову, повернувся на бік і почав дрімати.

На відміну від нього, Настя ще довго лежала, намагаючись зрозуміти і себе, і його.

Артур прокинувся раніше за Настю і, намагаючись якомога тихіше, вийшов зі спальні, зачинивши за собою двері. Він наказав своїй домогосподарці принести йому каву до кабінету, а тоді зателефонував Бобу, велівши якомога швидше приїхати.

Чекаючи на Боба, Артур згадав про Настю. Його думки про неї плуталися, і він сам не міг зрозуміти, чи відчуває до неї щось, чи між ними є лише взаємовигода.

— Я ніколи не вважав її симпатичною, — уголос продовжив свої роздуми Артур. — А тепер щось у ній мене приваблює. Але я цього не хочу. Я взагалі не хочу ні до кого прив’язуватися, тим більше — закохуватися. Хай йому біс, якщо раптом це станеться.

Він підвівся з-за письмового столу та підійшов до вікна. Надворі знову була похмура погода, а вітер нещадно зривав останнє пожовкле листя з дерев. Артур на мить заплющив очі, згадуючи ту, яку колись кохав. Ту, заради якої змінився, взявся за розум, припинив хуліганити.

Аліна витягла його з прірви, заспокоїла і дала зрозуміти, що добре, а що погано. Тільки завдяки її коханню він вгамувався, перестав водитися з так званими "поганими хлопцями", які вживали алкоголь і наркотики. Перестав потрапляти до поліцейського відділку, змушуючи батька щоразу червоніти за нього. Тільки завдяки її переконанням він узявся за навчання і, з її допомогою, закінчив вищий навчальний заклад, а потім відкрив власну справу.