Розділ 10

Вранці Настя прогулювалася берегом річки Рось, міцно загорнувшись у смугастий плед, накинутий поверх куртки. Осінній ранок виявився тихим, але холодним і хмарним. Вона глибоко вдихнула свіже повітря, і його прохолода збадьорила її, прогнавши останні краплі сонливості.

Над головою пролетіла зграя птахів, голосно кричачи, ніби прощалися з нею, відлітаючи в теплі краї. Уздовж берегів річки ще не розвіявся густий ранковий туман, що надавав природі загадковості й викликав у Насті легку усмішку. Під ногами шаруділо опале листя.

Не поспішаючи, вона помітила попереду вербу, яка схилила свої кучеряві гілки до води. Насті захотілося посидіти біля неї. Поруч лежала колода, і вона присіла.

— День обіцяє бути похмурим, — раптом почула Настя голос Артура, який непомітно підійшов ззаду.

Від несподіванки вона обернулася, але не злякалася.

— Осінь прекрасна, але сонечка справді починає не вистачати, — відповіла Настя, трохи посунувшись, щоб поступитися місцем Артурові. Він без вагань присів біля неї. — А я думала, що ти ще відпочиваєш.

— Чомусь мені теж захотілося прогулятися з тобою, а потім випити кави та поснідати, — Артур засунув руки в кишені свого чорного пальта. — Холодно. Ти не змерзла?

— Ні. Але я вже готова повернутися до готелю, поснідати й вирушати, — Настя підвелася, збираючись йти.

— Перед тим як підемо, хочу прояснити дещо, — Артур усе ще сидів на колоді, переводячи погляд з річки на неї. — Кажу це, щоб ти не занурювалася в мрії й не мала зайвих надій.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Настя. — Я зовсім не розумію, про що ти.

— Вчора, коли ми разом фотографувалися, мені здалося, що ти хочеш зблизитися зі мною. А може, мені це тільки привиділося…

— Тобі здалося, — поспішила запевнити його Настя, раптово відчувши хвилювання.

— Це добре, що мені здалося, — Артур теж підвівся, і їхні погляди зустрілися. — Але на всякий випадок хочу прояснити й уточнити: між нами, окрім ділових стосунків, нічого бути не може. Коли всі проблеми будуть вирішені, ми спокійно розійдемося — і на тому все.

— А я й не думала інакше, — Насті хотілося провалитися крізь землю, настільки неприємною була ця розмова, яка гнітила її. — Міг би про це й не говорити.

— Просто на всякий випадок. Повір, я зовсім не хотів тебе образити чи принизити, — Артур витягнув праву руку з кишені, збираючись доторкнутися до її плеча, але вона різко розвернулася й швидко пішла, стримуючись, щоб не заплакати.

Снідали мовчки, так само мовчки повернулися до Києва.

Речі Насті вже були перевезені до будинку Артура, і їй нічого не лишалося, як розкласти їх по полицях у шафі. Вона майже закінчила, коли до кімнати, яку їй виділили, без стуку увірвався Амбал.

— Стукати тебе вчили чи ні? — розгнівано вигукнула Настя.

— Шеф незадоволений мною, — його голос звучав розгублено. — Бо я переніс твої речі не в ту кімнату. Мабуть, я Боба не так зрозумів.

— А мені й ця кімната подобається. Велика, світла…

— Ти не розумієш, — Амбал ніяк не міг заспокоїтися. — Ще з самого початку шеф наказав занести твої речі до його спальні. Сказав, що ви будете разом…

— Він що, зовсім здурів?! — Настя не могла повірити в те, що почула. — Я хочу з ним поговорити. Де він?

— У своїй спальні.

— А ну, відведи мене туди, бо я ще не знаю, де це, — наказала Настя.

Амбал тільки зітхнув і, розвівши руками, пішов попереду, показуючи дорогу.

Спальня Артура теж була на другому поверсі, тільки в іншому кінці коридору, тож спускатися не довелося. Двері були відчинені, а сам Артур сидів на підвіконні, схрестивши руки на грудях. Він був певен, що Настя з’явиться доволі швидко, і не сумнівався, що вона не змусить себе чекати.

— Чи тобі не здається, що це занадто? — Настя все ще була розлючена й, увірвавшись до кімнати, більше не стримувалася. — Я не збираюся спати з тобою в одному ліжку! Зранку ти сам мені в деталях пояснював, що можна, а що — ні. А тепер суперечиш самому собі!

— Не кричи, а зачини за собою двері. Не варто, щоб усі домочадці чули наші суперечки, — Артур, на відміну від Насті, зберігав спокій. — Коли моя рідня прийде до мене в гості…

— У той день я поживу у своїй кімнаті, — перебила його Настя.

— Але хтось може прийти зненацька, щоб переконатися, що ми справді чоловік і дружина…

— Хай приходять! Але це не означає, що вони бігатимуть по всіх кімнатах і заглядатимуть у ліжка, — знову перебила його Настя. — Та й ти все одно заздалегідь дізнаєшся, хто заходить до твого будинку. Охорона тут для чогось стоїть, чи як?

— Твоїй логіці будь-хто позаздрив би. Розумієш, я не хочу, щоб вони засумнівалися в правдивості моїх слів, — Артур ніби навмисне виводив Настю з себе, не договорюючи до кінця. — Та ти так не хвилюйся, в одному ліжку ми спати не будемо.

— А де ти збираєшся спати? — Настя не стала гадати, а прямо запитала.

— На підлозі.

— Не бачу в цьому сенсу. У мене таке відчуття, що ти хочеш звести мене з розуму, — Настя безсилено присіла на край ліжка.

— Гаразд, я готовий зізнатися, — нарешті вирішив Артур. — Сьогодні ввечері на кілька днів приїде в гості мій дядько Олексій Семенович, брат моєї покійної матері. Кожного разу, коли у нього справи в Києві, він зупиняється у мене, щоб побачитися та поспілкуватися. Крім того, дядько має чудові стосунки з моїм батьком і мачухою. Отож вони вже повідомили йому, що я одружився.

— І що? — холодно запитала Настя.

— Днями він телефонував, обурено заявляючи, що я поганий племінник, бо не запросив його на весілля. Я, звісно, пояснив, що ніякого весілля не було. Заспокоївшись, дядько пообіцяв приїхати… з весільним подарунком.

— Твоя брехня зайшла занадто далеко, — Настя раптом усвідомила, що їй усе-таки доведеться ділити одну кімнату з Артуром. — Тебе хоч трохи терзає совість через те, що ти обманюєш всю свою рідню?

— А ти б цьому зраділа? — Артур поставив зустрічне запитання.