Розділ 9

Артур із Настею заїхали до невеличкого містечка, розташованого на березі річки Рось. Саме тут знаходився антикварний магазин крадіїв.

— Вони ще не знають, що ми завітаємо до них у гості, — посміхнувся Артур, зупиняючись біля магазину. — Мої хлопці чекають на мій наказ, і зараз вони його отримають.

— А може, ми якось по-доброму? Мирно, не порушуючи закону… — почала було Настя.

— Вони першими полізли до нас, забувши про закон. Ти сиди в машині, потім тебе покличуть, — Артур зібрався виходити. — Головне — не нервуй і зберігай спокій.

— А може, варто звернутися до поліції? — Настя не могла заспокоїтися.

— Ми заберемо своє і поїдемо. Ну, а якщо не вийде, тоді звернемося до поліції, — сказав Артур, але лише для того, щоб заспокоїти Настю. Насправді він і не думав про поліцію.

Минуло близько пів години, коли Амбал нарешті вийшов і покликав Настю:

— Йди тихо за мною, — наказав він. — Зайдеш, покажеш, де твоє, і на тому все. Ніяких зайвих емоцій.

Зайшовши до магазину, Настя очікувала побачити погром і побитих власників, але нічого такого не було. Крадії лише перелякано сиділи, киваючи головами та покірно поглядаючи на Артура, який уже тримав у руках свою статуетку.

— Що мені з вами робити? Може, й справді зателефонувати до поліції? — лукаво промовив Артур.

— Не треба! — чоловік замахав руками. — Обіцяю, більше не займатимуся крадіжками! Можете забрати все, що забажаєте… навіть гроші з каси!

— Ми, на відміну від вас, чужого не беремо, тільки своє, — холодно відповів Артур, а потім звернувся до Насті: — Ну, чого стоїш? Дивись, впізнавай свої речі. Чи, може, нічого тут не твоє?

Настя почала уважно придивлятися до товару й, знаходячи викрадене з магазину її батька, вказувала на нього пальцем. Амбал разом із напарником відразу брали зазначені речі й переносили їх до фургона, який чекав біля магазину.

— Тут не всі наші речі, — зауважила Настя. — Не вистачає картини та шкатулки.

— Де вони? — суворо запитав Боб, який стояв поруч із Артуром.

— Ми встигли їх продати, — відповів власник. — Дозвольте, я віддам за них гроші.

— Не треба, — відмахнулася Настя.

— Чому це не треба? — Артур не погодився з нею. — Звісно, їхніх грошей нам не потрібно, але свої ти забереш. Кажи вартість проданих речей — і покінчимо з цим балаганом.

Вже сидячи в машині, Артур дістав із бардачка гаманець, витягнув п’ятсот доларів і простягнув їх Насті.

— Візьми, це за статуетку. Батькові віддаси.

— Нічого не треба, — почала відмовлятися Настя. — І взагалі, ця статуетка коштує набагато менше.

— Я не тобі даю ці гроші, а твоєму батькові, — образився Артур. — Твоє діло передати. Зрозуміла?

— Добре... Дякую, що зумів повернути нам наше. Звичайно, я такі методи ведення справ не визнаю, але як є, так є, — Настя сховала гроші до сумочки.

— От і молодець, — Артур акуратно поклав свою статуетку на заднє сидіння. — І не хвилюйся, що ці самі крадії захочуть повернутися, щоб помститися. Вони на це не наважаться — кишка тонка. Я їм чітко дав зрозуміти, що відтепер ваш магазин під моєю опікою.

— Ти маєш неабияку владу... Як тобі вдалося досягти таких висот? — запитала Настя, яка вперше за весь цей час замислилася над цим.

— Я можу дещо розповісти про себе, якщо тобі справді цікаво, — Артур був у гарному настрої, і йому навіть захотілося повечеряти разом із Настею. — Зараз заїдемо до затишного ресторанчику. Поїмо шашличків, ти послухаєш мої байки, а я твої.

— А знаєш, я зовсім не проти, — погодилася Настя, відчувши, що зголодніла. — І шашликів поїсти, і тебе послухати. Чи далеко той ресторан, про який ти згадав?

— Ні. Він знаходиться на березі річки Рось. Там цілий готельно-ресторанний комплекс, — Артур їхав містом повільно, і Настя, розслабившись, почала його розглядати. — Ми там і заночуємо, а завтра зранку повернемося.

— Осінь — красива пора, — зауважила Настя, кинувши погляд на пожовкле листя на деревах, що росли вздовж дороги. — Знаєш, я ніколи раніше тут не була. А це містечко таке мальовниче й затишне.

— Зробимо пару знімків для нашого так званого сімейного альбому. Моя родина бажає побачити світлини, тож не будемо позбавляти їх такого задоволення. Коли запитуватимуть, чому ми тут були, скажемо — на романтичному відпочинку.

— Артур, може, припиниш цю гру? Твій батько сказав, що більше не наполягатиме на тому, щоб ти одружувався з донькою його друга, — Настя намагалася переконати Артура. — Просто скажи, що ми сильно посварилися й розлучилися. І на цьому все.

— А пропозиція Ольги тобі більше нецікава? — Артур і не думав прислухатися до Насті.

— Ще й як цікава.

— Ну от. Дозволяю тобі зайнятися цією виставкою, а паралельно ти продовжиш грати роль моєї дружини. І мені добре, і тобі. Тож не треба знову й знову повертатися до цієї теми. Я знаю, коли варто зупинитися. Коли цей час прийде, я тебе повідомлю. Зрозуміла?

— Я більше не сперечатимусь, бо, якщо чесно, мене все влаштовує. Наша взаємодопомога приносить вигоду кожному з нас, — Настя й сама не вірила в те, що говорить.

— Оце вже краще. Приїхали.

Готельно-ресторанний комплекс «Рідний край» — це досить велике місце, яке могло вмістити до тисячі відвідувачів. У літню пору він був більш переповнений, ніж зараз, восени, але й нині не пустував.

Спершу Артур замовив столик та вечерю, а вже потім номери для себе й Насті. Після цього він попросив адміністраторку сфотографувати їх.

— Нам треба якось ближче підійти один до одного, обійнятися… — Артурові чомусь стало ніяково. — Розумієш, необхідно, щоб світлини виглядали більш правдоподібно.

— Розумію, — кивнула Настя. — Тож пропоную уявити, що ми по-справжньому закохані одне в одного, що ми…

— Згоден. Уявімо, що до нестями хочемо одне одного, — Артур розстебнув верхній ґудзик на своїй чорній сорочці й закотив рукава, а потім наказав: — Підійди до мене й дивися прямо у вічі, не відводячи погляду. Зможеш?