Розділ 7

Артур відвів Настю в дальній куток за барною стійкою й притиснув до стіни, не даючи їй змоги навіть поворухнутися. Вона відчувала його гаряче дихання і легкий аромат дорогої туалетної води, який збуджував, дражнив її ніздрі, немовби притягував. Насті захотілося заплющити очі й насолоджуватися цим запахом, в очікуванні чогось більшого. Чогось, про що вона раніше й подумати не могла. Невже Артур і справді викликав у неї це бажання? Бажання поцілунку…

— Ти зрозуміла чи ні? — повторив Артур, виводячи її з задуми різким голосом.

— Що зрозуміла? — перепитала Настя, не знаходячи пояснення своїй неуважності.

— Настю, ти мене дратуєш, — Артур нахилився ще ближче до її обличчя. — Повторюю: зараз приїде мій батько з Ольгою. І ми всі маємо, як дружна родина, посидіти за столиком.

— Не хвилюйся. Треба посидіти — посидимо, — запевнила його Настя. — Я ж не заперечую і знаю, як поводитися. До речі, з якого приводу збираємося? Я ж повинна бути в курсі, чи не так?

— Батько запропонував у знак перемир’я зустрітися в моєму клубі, випити, поговорити, і я погодився, — Артур трохи заспокоївся, побачивши, що Настя серйозно ставиться до ситуації й розуміє, що від неї вимагається. — Хочу повідомити тобі, що рекетири більше не будуть набридати твоєму батькові. Це дрібні щенята, які уявили себе богами. Але я їх швидко спустив із неба на землю. А ще знайшлися грабіжники. Сподіваюся, незабаром я знайду і статуетку.

— Це гарні новини. І дякую за допомогу моєму батькові, — Настя спробувала звільнитися від натиску Артура, та той продовжував утримувати її. — А статуетка обов’язково знайдеться. Не могла ж вона крізь землю провалитися. Я вже передивилася багато сайтів в інтернеті, але ще не всі. То, можливо…

— Я тебе зрозумів, — раптом перебив Артур, торкнувшись долонею її щоки. — А ти сьогодні виглядаєш, як ніколи привабливо.

Настя не встигла нічого відповісти, бо до них буквально підскочив розлючений Сашко. Він схопив Артура за плече й різко розвернув до себе, відірвавши його від Насті. Замахнувся кулаком, щоб вдарити, але Артур перехопив удар і заламав йому руку за спину.

— Ти хто такий?! — гаркнув Артур йому просто у вухо, притискаючи до стіни.

— Як ти насмілився доторкнутися до моєї дівчини?! — Сашко щосили намагався послабити хватку й перехопити ініціативу, але йому це ніяк не вдавалося.

— Ти, мабуть, той самий божевільний, який переслідує мою дружину, — здогадався Артур і ще сильніше заламав йому руку. — Що ж, радий знайомству.

До них підбігли перелякані Боб і Амбал.

— Шеф, дозвольте мені, — Амбал потягнувся, щоб узяти Сашка за плечі, але Артур дав знак не втручатися.

— Винні, шеф… — почав виправдовуватися Боб. — Винні, що не побачили небезпеку, яка вам загрожувала. Та хто міг подумати…

— Замовкни, — різко наказав Артур, навіть не глянувши на нього. — З вами я потім розберуся. А ви зараз візьмете цього негідника і якомога тихіше "поясните" йому правила гри. А коли я звільнюся…

— Артуре, відпусти його! — раптом втрутилася Настя. Їй стало шкода Сашка при думці про те, що з ним може статися. — Тепер він знає, що я заміжня, і більше не переслідуватиме мене.

— Я не вірю… — ледь чутно вимовив Сашко, скривившись від болю. — Коли ти встигла вийти заміж? Як ти могла?..

— А чому це вона не могла? — холодно запитав Артур.

— Бо вона кохає мене. Просто ще до кінця цього не усвідомила, — Сашко спробував викрутитися, щоб подивитися на Настю.

— Саша, я кохаю Артура, — твердо сказала Настя, намагаючись, щоб у його голосі не залишилося сумнівів.

— Які пристрасті, — до них підійшов Микола Борисович, батько Артура. — Але я радий чути, що моя невістка кохає мого сина.

Артур, щойно побачивши батька, вирішив зробити так, як радила Настя — відпустити Сашка, щоб не напружувати ситуацію й не привертати зайвої уваги. Проте це було лише для виду. Він ледь помітно кивнув Бобові, даючи зрозуміти, що насправді слід робити далі. Боб із Амбалом відійшли, не спускаючи очей із Сашка й чекаючи на слушну нагоду схопити його.

— Я так зроблю, що твій клуб закриють, — кинув Сашко, поправляючи одяг. — Мій дядько отримав підвищення. Він тепер начальник.

— А самому слабо вирішувати свої проблеми? — Артур знав, ким працює дядько Сашка, але новина про його підвищення була неочікуваною.

— У нашій сім’ї прийнято допомагати одне одному, — Сашко розвернувся, збираючись іти. — Настя, ти тільки моя.

— Тобі вже пора, — сухо промовив Микола Борисович, поступаючись дорогою. — І не смій погрожувати моїм дітям. Якщо треба, я теж втручуся й не дам їх скривдити.

— Тату, йди сідай за столик, ми скоро приєднаємося, — Артур ледве стримував роздратування. Ця ситуація його неабияк злила.

Микола Борисович зрозумів це й не став нагнітати обстановку ще більше.

— Насте, ходімо зі мною, — він узяв її під руку. — Артур зараз підійде. Моя Ольга хоче якнайшвидше побачитися з тобою. Вона має пропозицію, яка тебе без сумніву зацікавить.

— Іди з ним, — підтримав батька Артур. — Не хвилюйся, все буде нормально.

Щойно вони пішли, як Боб із Амбалом схопили Сашка й силоміць потягли його до виходу. Ніхто в натовпі не звернув на них уваги, адже в нічних клубах подібні сцени траплялися часто. Мало що могло статися — хтось напився й почав бешкетувати, а хтось, можливо, виявляв незадоволення чи відмовлявся платити.

Сашко намагався вирватися, та марно. Відтягнувши його подалі від клубу, Амбал щосили вдарив кулаком у живіт. Удар був настільки сильним, що хлопцеві знадобилося кілька хвилин, аби хоча б трохи опанувати себе.

— Якщо ще раз підійдеш до Насті або з’явишся в моєму клубі, знай: буде ще гірше, ніж зараз, — сказав Артур, дістаючи з кишені сигарети.

— Мій дядько… — Сашко випрямився й хотів було погрожувати, але натомість отримав ще один удар від Амбала.

— Ти думаєш, якщо твій дядько працює в поліції, то я маю його боятися? — Артур підпалив сигарету й зі злістю глянув на хлопця. — Не на ту людину ти намагаєшся справити враження своїми погрозами. Займайся своїми справами й облиш переслідування. Це все.