Розділ 5

— Іра, як би це делікатніше сказати… — Ольга зам’ялася. — Вона не така, як усі… безумна. Іра не розуміє, що їй говорять, і сама не розмовляє, а тільки сидить і дивиться в одну точку. Скільки лікарів її не оглядало — ніхто не зміг допомогти.

— Іра завжди була такою? — Насті стало шкода дівчину.

— Ні, раніше вона була звичайною, — згадала Ольга. — Проблеми почалися, коли вона навчалася в старших класах. Зв’язалася не з тією компанією, почала вживати наркотики. Одного разу мало не померла через них — мабуть, не розрахувала дозу. Саме тоді Андрій Романович дізнався, що його донька — наркоманка. Почав лікувати її від цієї страшної залежності. Вилікував, але натомість її психіка зазнала серйозних змін. Минуло багато років, а вона й досі не реагує на те, що відбувається навколо. Шкода… Вона ж молода, красива… Але її батько, Андрій Романович, абсолютно неправий і навіть жорстокий у своїх намірах. Хіба можна використовувати власну доньку заради вигоди? Та ще й нав’язувати здоровому чоловікові таку дружину. А мій Микола теж неправий, бажаючи своєму синові такої долі. Вони обидва не думають про своїх дітей, а лише про себе.

— Чомусь мені шкода їх усіх… — сумно мовила Настя.

— Настя! — почули знизу голос Артура. — Настя, негайно спускайся, ми йдемо!

— Пішли, — Ольга підвелася з кушетки, а Настя рушила за нею. — Мабуть, їхня сварка досягла свого піку. Знай: я рада була з тобою познайомитися, ти мені сподобалася. Коли наступного разу зустрінемося, я хочу почути твою історію. Домовилися?

— Так, — Настя кивнула і поспішила на перший поверх.

Артур стояв у вітальні, напружено чекаючи, коли Настя нарешті зійде зі сходів. Щойно вона з’явилася, він схопив її за руку й силоміць потягнув до дверей.

— Артуре, я ще з тобою не договорив! — крикнув Микола Борисович, який трохи раніше зайшов до вітальні й перебив розмову сина з Ігорем. — Коли ти почнеш поважати свого батька?

— Тільки тоді, коли ти почнеш поважати свого сина! — кинув йому у відповідь Артур.

— Ти маєш бути мені вдячний за все, що я для тебе зробив! — не вгамовувався Микола Борисович. — Якби не я, ти вже давно був би… Сам знаєш де.

— Настю, зачекай мене на вулиці, — Артур різко зупинився й легенько підштовхнув її до дверей. Потім повернувся до вітальні й уже спокійніше промовив: — Я тебе не просив мені допомагати. Не думав, що ти такий…

— Який? — Микола Борисович продовжував лютувати.

— Егоїст, — твердо сказав Артур, дивлячись прямо на батька. — Тепер я від тебе не залежу. У мене своє життя, свій дім, своя справа. Я доросла людина, якій ти не маєш права диктувати свої правила чи щось вимагати. І тим більше — наказувати.

— Я не наказую і не вимагаю, а прошу, — Микола Борисович трохи заспокоївся. — Невже так важко зрозуміти мою позицію і допомогти? Невже тобі не шкода рідного батька?

— Звісно, що мені тебе шкода, на відміну від тебе. Ти хоч думаєш, про що просиш мене? І взагалі, якщо цей твій друг хоче стати не тільки твоїм партнером, а й сватом, то я б на твоєму місці задумався, чи варто взагалі мати з ним якісь справи. Чи потрібен тобі такий друг?

— А ти розумним став, — Микола Борисович навіть посміхнувся. — Але я перед Андрієм у боргу і не можу йому відмовити.

— Якщо вже хочеш йому допомогти, то роби це в межах розумного. Він хоче відкрити бізнес? Підкажи, як краще оформити документи, допоможи з дрібницями — і хай собі займається. Зрозуміло, що він хоче скористатися твоїми зв’язками, щоб без особливих зусиль одразу отримати успіх. І взагалі, чим він там хоче займатися? Таке відчуття, що він просто ховається за тобою, використовує тебе. І навіщо йому це одруження? Чому він так хоче стати твоїм родичем? Звичайно, що не просто так. Без сумніву, у нього є якийсь прихований мотив. Тож раджу тобі викинути з голови всі ці дурниці, бо все одно по-твоєму не буде. І не забувай, що я вже одружений, — Артур цілком заспокоївся, помітивши, що батько почав прислухатися до нього. — Ти відомий і успішний бізнесмен, тож займайся своєю справою, а я тобі допомагатиму. Тобі не потрібні ще якісь сумнівні партнери, тим більше такі, що диктують свої умови. Хіба тобі мало тих, які вже є? То як?

— Я подумаю, синку, — пообіцяв Микола Борисович. — Але ж Андрій…

— Та хай іде куди подалі! — махнув рукою Артур. — Я сам із ним поговорю, і, повір мені, після цієї розмови він перестане нав’язувати тобі свою доньку.

— Не вздумай нічого поганого робити! — стривожився Микола Борисович.

— Обіцяю, що з мого боку все буде в межах закону.

— Ти ж знаєш, синку, що я тебе люблю, — Микола Борисович підійшов і обійняв сина. — Може, взагалі передам тобі всі свої справи, а сам піду на пенсію.

Артур взаємно обійняв батька.

— Я теж тебе люблю, тату. Але ще рано говорити про пенсію.

— Ну, тоді я не проти твоєї допомоги.

Настя зрозуміла, що Артуру вдалося бодай трохи помиритися з батьком. А це означало, що їй більше не доведеться грати роль фіктивної дружини перед його сім’єю. Уже легше. Вона не поспішаючи рушила до воріт, вирішивши почекати Артура біля машини. Але раптом її наздогнав Ігор.

— Зачекай, хочу поговорити, — Ігор став навпроти, перегородивши їй дорогу.

— А хіба нам є про що говорити? — здивувалася Настя.

— Ти мене привабила, і я тебе захотів, — Ігор простягнув руку, намагаючись доторкнутися до її волосся, але Настя ухилилася.

— Навіщо все це? — вона не вірила його словам, підозрюючи, що той просто хоче насолити Артурові.

— Обіцяю, твій чоловік ні про що не дізнається, — Ігор нахабно окинув її поглядом з голови до ніг.

— Про що не дізнається? — Настя зробила вигляд, що не розуміє, про що він говорить.

— Не прикидайся. Я бачив твій погляд, у тебе аж очі загорілися, — задоволено усміхнувся Ігор, засунувши руки в кишені джинсів. — Я відчуваю, коли подобаюся жінкам і коли вони хочуть розважитися.

— Ти...

— Повністю з тобою згоден, — перебив її Ігор, помітивши, що до них наближається Артур. — І, до речі, сьогодні без сумніву буде дощ. Закінчилися теплі дні.