Розділ 4

Зайшовши на територію котеджу, Настя була неабияк захоплена його красою та вишуканістю. Ландшафтний дизайн милував око, змушував затримати погляд. І це незважаючи на те, що надворі осінь, пора цвітіння давно минула, а більшість дерев уже розгубили своє листя. Великий басейн та простора тераса перед будинком вражали своїми масштабами. Не кажучи вже про сам будинок — триповерховий, збудований із білого каменю.

— Нічого собі, — Настя не стримала емоцій. — Коли ти ходив до школи, то жив у цьому будинку?

— Чому тобі це цікаво? — Артур поставив зустрічне запитання.

— Та так, можеш не відповідати, — Настя махнула рукою. — Мене нічого не цікавить у твоєму житті, окрім того, коли ти нарешті залишиш у спокої мене і мого батька.

— Я вже казав: щойно знайдемо статуетку, — Артур зупинився перед входом у будинок і несподівано поділився спогадами: — Після смерті моєї матері, а вона померла, коли мені було тринадцять, я хотів переїхати жити до бабусі. Не хотів залишатися з батьком, його новою дружиною та її сином. Але батько не відпустив мене, тому я залишився жити тут, разом із мачухою та зведеним братом. Хоча іноді все ж тікав ночувати до бабусі в місто.

— Коли я навчалася в школі, то навіть не підозрювала, що твоя родина така заможна, — Настя подивилася на Артура. — Тепер розумію, чому тебе не виганяли за погану поведінку. Тобі завжди все пробачали. Напевно, твій батько цьому сприяв.

— Ти вважаєш, що моя поведінка була настільки жахливою, що мене варто було вигнати зі школи?

— Вона й тоді, і зараз не найкраща, — Настя підійшла до дверей. — Давай швидше зайдемо й покінчимо з цією виставою.

— Радий, що ти мені не суперечиш, — Артур задоволено подивився їй у вічі, та вона швидко відвела погляд.

— Ти змушуєш мене, — тихо відповіла вона.

— Як і колись боїшся подивитися мені у вічі? — Артур не поспішав заходити до будинку. — А знаєш, у мене для тебе є несподівана пропозиція.

— Яка ще пропозиція? — недовірливо запитала Настя.

— Допоможи мені, а я допоможу тобі.

— І в чому ж ти можеш мені допомогти? — здивувалася вона.

— Я знаю про тебе все. Наприклад, що твій колишній переслідує тебе і не хоче відпускати.

— Якщо знаєш, що у мене був хлопець, то навіщо питав, чи я досі невинна? — Настя відійшла від дверей, очікуючи, що скаже Артур далі.

— Це не має значення. Ти головне слухай, що я говоритиму зараз. Я зроблю так, що він, тобто твій колишній, упродовж свого нікчемного життя більше не наблизиться до тебе й навіть забуде, як тебе звати, — Артур говорив серйозно. — А ще допоможу твоєму батькові вирішити проблему з рекетирами, які щомісяця вимагають частку з прибутку вашого магазину. То як? Домовимося? Перед цим хочу запевнити, що з мого боку не буде жодного насильства — ні щодо тебе, ні щодо твого батька.

— Дивуєш… — Настя аж розгубилася від такої пропозиції. — Але… що ти зробиш із Сашком? Він хоч і ненормальний, але…

— Нічого незаконного, якщо ти саме про це подумала, — Артур перебив її. — Ти скажеш йому, що тепер зустрічаєшся з іншим чоловіком. Тобто зі мною. Якщо після цього він усе одно насмілиться підійти до тебе з претензіями, матиме справу зі мною. Колись я тебе ображав, а тепер буду захищати. То що скажеш?

— Звучить заманливо, але ти змушуєш мене погодитися. Бо якби моя воля, я б просто розвернулася і пішла. І зі своїм колишнім розібралася б сама… — Вона замислилася, а тоді додала: — Домовилися.

— Чудово, — Артур задоволено провів рукою по щетині. — Заходимо. Постарайся не розмовляти. Ти мовчазна й покірна дружина.

Настя зрозуміла, що все набагато складніше, ніж здавалося на початку. План втекти та звернутися до поліції втратив сенс. І взагалі, чи це б допомогло? А може, стало б ще гірше — безкінечна тяганина, вимагання доказів… Та й в Артура, напевно, є свої люди серед правоохоронців. У цьому Настя почала переконуватися дедалі більше, адже розуміла, що Артур — непроста людина. Він має зв’язки, вплив. І не лише він, а й уся його родина. Може, буде легше просто допомогти знайти цю кляту статуетку, зіграти роль фіктивної дружини — і на цьому розійтися? А щодо Сашка… Було б непогано, якби Артур справді допоміг позбутися його переслідувань. Бо інакше це й не назвеш.

Вона познайомилася зі своїм колишнім ще в університеті. Сашко теж там навчався. Він так гарно залицявся до неї — дарував квіти, цукерки, запрошував на каву… Сашко був її першим коханням, першим хлопцем. І взагалі, він першим говорив їй приємні компліменти та вперше її поцілував. Сашко — той, з ким вона втратила невинність. Той, хто змусив її повірити в себе й позбутися комплексів минулого. Комплексів, які, до речі, колись нав’язав їй сам Артур.

Але Сашко виявився надто ревнивим. Його ревнощі гнітили її дедалі більше, поки Настя зрештою не витримала й без найменшого жалю розірвала стосунки. Вже два роки минуло відтоді, як вони закінчили університет. Два роки, як їхні стосунки лишилися в минулому. Але ці два роки Сашко, мов божевільний, не дає їй спокою. Переслідує, нав’язує свою любов, свою «турботу», просить вибачення…

— Сашко, я тобі все вибачаю, — щоразу відповідала Настя, сподіваючись, що він нарешті зрозуміє й відчепиться. — Між нами було багато хорошого, і я збережу найкращі спогади. Але хай кожен іде своїм шляхом, будує нові стосунки.

— Настя, я без тебе не можу, — Сашко робив вигляд, що не чув її слів. — Я хочу, щоб ми знову були разом. Хочу, щоб ти вийшла за мене заміж і стала тільки моєю. Назавжди. Я доводитиму тобі своє кохання знову і знову, поки ти не погодишся. Ходитиму за тобою слідом, поки не скажеш «так»…

Поліція теж нічим не допомогла, адже дядько Сашка працював у правоохоронних органах і завжди прикривав свого племінника, коли Настя писала заяву про переслідування. Спочатку вона думала, що їй пощастило, бо Сашко так сильно її кохає. Але згодом почала бажати, аби краще ніхто в неї не закохувався.

А що ж вона сама? Настя й тоді, й зараз вважала, що кохала Сашка. Але поступово з’явилися сумніви. Може, це й не було справжнє кохання, а лише потреба в тому, щоб бути комусь потрібною? Бажання відчути турботу, підвищити власну самооцінку?..