Розділ 3

  Насті аж перед самісіньким ранком нарешті вдалося задрімати. Тож, найімовірніше, вона не одразу почула, як до кімнати без стуку увійшов Амбал. Проте шум усе-таки її розбудив.

Розплющивши очі, Настя від несподіванки миттю зіскочила з дивана, злякавшись Амбала, який навис над нею.

— Я приніс тобі одяг і їжу, — сказав він, усміхаючись. — Ти мене не соромся. Добре?

— Ні, не добре, — Настя приклала долоню до грудей, намагаючись вирівняти подих. — Хіба можна так лякати? І, будь ласка, вийди, щоб я могла привести себе до ладу.

— Ну, якщо ти так просиш… — Амбал незадоволено стиснув губи й вийшов.

Через годину Настя сиділа в кабінеті навпроти Артура, який роздавав накази телефоном.

— Щоб негайно, а не «по можливості»! — гаркнув він у слухавку. — Інакше я з тобою по-іншому говоритиму. Ти зрозумів чи ні? Чекаю на твій дзвінок.

«Мабуть, якісь темні справи», — подумала Настя. Звичайно, що незаконні. Ні на що хороше цей негідник не здатен — у цьому вона була ще й як переконана.

— З чого почнемо пошуки статуетки? — грубо запитав Артур.

— З інтернету, — Настя намагалася зберігати спокій. — Можливо, крадії виставили її на продаж. А може, її вже хтось придбав, що ускладнить пошуки. Ще можна знайти колекціонерів статуеток і…

— Ви в поліцію заявляли про пограбування? — перебив Артур.

— Так, але поліція нічого не змогла з'ясувати. Я не розумію, що цінного в цій статуетці? — Настя запитала це з надією почути відверту відповідь.

— Це не твоя справа, жи… — Артур різко замовк, а потім додав: - Ображати не буду.

— Невже я й справді схожа на жирафу? — запитала Настя, примруживши очі й пильно дивлячись на Артура.

— Не будемо відхилятися від справи, — ухилився від відповіді Артур. — Говоритимемо лише по темі. Я віддав наказ знайти того, хто продав статуетку твоєму батькові. І знаєш що? Результати вже є. Зараз ми поїдемо до нього разом.

— Ти хочеш, щоб я скрізь їздила за тобою? — Настя зробила незадоволену міну, хоча подумки зраділа: це був шанс втекти й звернутися до поліції.

— Ти задаєш забагато запитань. А зараз — встала й пішла за мною, — наказав Артур і швидким кроком вийшов з будинку, прямуючи до своєї машини.

Настя сіла поруч із ним, і вони поїхали. Вона встигла помітити, що Боб із Амбалом вирушили слідом на іншій машині. Вони їхали мовчки, розсікаючи вулиці міста. Коли виїхали за межі Києва, Настя несміливо поцікавилася:

— Ще далеко?

— Ми їдемо в селище під Києвом. Саме там знаходиться цей… — Артур на мить замовк, а потім додав: — Я міг би наказати своїм хлопцям привезти його до мене, але передумав, коли дізнався дещо цікаве.

— І що ж такого цікавого? — не відступала Настя.

— Те, що це чмо, яке продало мою статуетку твоєму батькові, працює на мого зведеного брата Ігоря. Отже, ми їдемо в гості до нього. Зрозуміла? — Артур кинув на неї скоса погляд.

— Зрозуміла. Але я думаю, що статуетки там немає, — спокійно відповіла Настя.

— Думаєш, ти найрозумніша, а всі інші дурні? — різко підвищив голос Артур. — Звісно, що її там уже немає. Але вона там була, і мені цікаво, як моя річ опинилася саме там.

— Напевне, її в тебе викрав це чмо, як ти його називаєш. А може, ще гірше — твій зведений брат приклав до цього свою руку. Тож, можливо, це чмо вкрало не в тебе, а у свого господаря й продало, бо йому потрібні були гроші, — Настя намагалася розмірковувати логічно.

— Дякую, що пояснила, а то я ніяк не міг до цього додуматися, — Артур похитав головою, усміхаючись. — Тобі треба було детективом працювати, а не антикваром.

— То навіщо ми туди їдемо? — Настя намагалася допитатися до правди.

— Пізніше дізнаєшся. А поки що слухай далі. Мій зведений брат живе зі своєю матусею та моїм батьком. Тому, якщо бути точнішим, ми їдемо до мого батька.

Артур раптово змінив тему:

— Краще скажи, чому ти досі не заміжня? Чи, може, ти ще й досі дівчинка?

— Це точно не твоя справа, — огризнулася Настя. — Навіщо взагалі ставити такі питання? І чому тебе це хвилює і тоді, і зараз?

— Та просто так, — знизав плечима Артур. — Ти сильно мене боялася в школі?

— Взагалі не боялася, — Настя відчула хвилювання. — Я тебе ненавиділа. А зараз ще більше ненавиджу. У школі мене не було кому захистити, тому доводилося терпіти твої насмішки.

— Знаєш, мені соромно за свою тодішню поведінку, — після паузи сказав Артур. — Тому прошу в тебе вибачення.

Він зупинив машину біля розкішного особняка.

— Не знаю й сам, чому я тоді до тебе чіплявся. Але як там не було, все це в минулому.

— Не очікувала, що ти попросиш у мене вибачення, — Настя була справді здивована.

— Питання в тому, чи вмієш ти вибачати, — Артур вийшов із машини, а Настя пішла слідом.

— Вибачати вмію. Але не тобі, — відповіла вона. — Що ми маємо робити, зайшовши в будинок?

Вона зовсім не уявляла, що її чекає далі.

— Перш ніж зайдемо, ти повинна одягти оцю обручку, — Артур витягнув із кишені дві обручки: одну одягнув собі на палець, а другу простягнув Насті. — Сьогодні ти граєш роль моєї дружини. Саме тому ти тут.

— Я взагалі тебе не розумію, — розгублено сказала Настя. Їй здавалося, що вона щось не так зрозуміла.

— Мій батько хоче, щоб я одружився з донькою його так званого товариша. Але я його обманув, сказавши, що вже одружений, тому не можу виконати його прохання. Ніхто не буде мені вказувати, що робити. І тим більше він.

— І що, я просто маю підіграти тобі?

— Так. Вигадувати нічого не треба. Ми з тобою вчилися в одній школі й з тих пір були закохані один в одного.

— Я не буду цього робити! — Настя рішуче розвернулася, щоб сісти назад у машину, але Артур перегородив їй дорогу.

— Ти, мабуть, забула про свого татуся, — його голос став загрозливим. — Хочеш, щоб з ним щось трапилося?

— Я погодилася допомогти тобі знайти статуетку, а не грати роль твоєї фіктивної дружини! Навіщо ти насильно вплутуєш мене у свої брудні авантюри? І взагалі, ти міг би знайти на цю роль більш покірну дівчину, якій ти подобаєшся, а не ту, яка тебе ненавидить. Чи, може, такої немає? — запитала Настя.