Розділ 2

-Радий, що впізнала,- Артур насмішливо подивився на Настю,- ти присядь, а то ще впадеш. І не переживай, обзиватися не буду. Хоч, що і тоді, і що зараз вид у тебе… як би це пом’якше сказати… не дуже гарний. Ти так і не навчилася за собою доглядати.

-Я…,- Настя потроху почала опановувати себе,- думала, що ніколи тебе більше не побачу. Ну, добре.

-Що добре?- Артур сів за свій робочий стіл.

-Чого ти хочеш?

-Ти знаєш чого я хочу. Звісно, що не тебе,- Артур закинув свої ноги на стіл відхилившись на спинку крісла,- мені потрібна статуетка кота в чоботах. Пам’ятаєш таку?

-Я вже казала, що було пограбування…

-Мені не треба повторювати по декілька разів одне і теж. Мені потрібна саме ця статуетка і ніяка інша. Якщо у твого татуся статуетки не має, то ти допоможеш мені її знайти. І тільки після того, як я триматиму у руках бажану річ відпущу тебе і залишу у спокої твою родину. Зрозуміла?

-Це незаконно. Ти не маєш такого права,- Настя зіскочила з крісла в якому сиділа,-ти негідник.

-Мені все рівно, чи законно це чи ні. Може ти забула, що я закон не особо поважаю. Так що сіла і слухай уважно сюди,- Артур опустив ноги і щосили стукнув кулаком по столу,- сьогодні вже пізно так що можеш поспати, а завтра з ранку почнеш працювати. Ця статуетка з самого початку належала мені, а твій батько у мене її викрав.

-Мій батько не крадій,- заперечила йому Настя,- але у нашому магазині дійсно була ця статуетка.

-Вже добре, що ти це визнаєш,- Артур знову сів за свій стіл.

-Я точно не знаю як вона з’явилася у нас, але батько її точно не крав. Мабуть він викупив у когось,- Настя кинулася захищати батька,- а ще ти не можеш тут мене силою тримати.

-Я можу тебе прямо зараз відпустити, якщо хочеш, але при умові, що завтра повернишся.

-Згодна,- Настя ухопилася за можливість звільнитися.

-Але я не договорив,- Артур подивився Насті прямо у вічі,- мої хлопці відвезуть тебе, а натомість заберуть твого татуся. Посидить він у моєму підвалі поки ти не знайдеш статуетки. А можеш лишитися та зателефонувати йому. Сказати, щоб не смикався там поки ти тут працюватимеш.

-Я йому краще зателефоную,- Настя знову опустилася у крісло.

-Що ж, ти зробила свій вибір,- Артур простягнув Насті смартфон,- розмовляй по-швидкому, бо мені все це починає вже діяти на нерви.

-А можна на одинці з ним поговорити?

-Ні,- грубо відмовив Артур.

  Настя намагалася розмовляти з батьком спокійним та рівним тоном. Вона переповіла, чого від неї хочуть і що вибору немає. Вимушена погодитися заради їхнього благополуччя і спокою.

-Але де ти доню будеш її шукати?- хвилюючи запитав батько.

-Не знаю тату, але з чогось почну,- зітхнула тяжко Настя,- хочу спитати в тебе де ти і в кого придбав цю статуетку?

-Я йшов ринком, коли мою увагу привернула статуетка кота в чоботах, яку продавав майже за безцінку якийсь чоловік. Він дуже сильно нервував і я подумав, що йому терміново потрібні кошти. І я у нього купив, а він схопив гроші і в мить побіг з ринку. Ця статуетка не має великої цінності. Та що мені про це тобі розповідати коли ти і сама це чудово знаєш. Не розумію, чому стільки галасу…

-Досить базікати, - крикнув Артур,- віддала телефон.

  Настя знову опинилася у тій самій кімнаті в якій її тримали до цього. Амбал приніс їй булочки з чаєм та фруктів. Сказав, що завтра забезпечить всім необхідним. А поки що наказав сидіти тихо і не галасувати. Ну, звичайно, що кімнату він знову замкнув на ключ. Їсти зовсім не хотілося, незважаючи на те, що тільки зранку кави попила і на тому все. Лягла на диван не заплющуючи очей. Думки в голові переплуталися. Цей Артур, як якесь прокляття.

  Мимоволі згадала Настя шкільні роки про які намагалася забути, як страшний сон. З навчанням, то у неї проблем не було, вчилася вона добре і їй це подобалося. І двох подруг мала з якими і зараз спілкується. Вони іноді збиралися у затишному кафе і обговорювали свої життєві проблеми та чоловіків з якими їх зводить життя. Усе в цьому плані добре крім хлопців хуліганів на чолі з цим самим Артуром з яким знову довелося зустрітися та ще при таких обставинах. Та які там обставини, він нахабно взяв її у полон.

  Настя пам’ятає, як вперше пересіклася з ним і дізналася про те на скільки він поганий хлопець. Бо раніше якось ніколи не звертала уваги на старшокласників та ще й на хуліганів. Настя то знала, що такі ходять школою, ну на тому і все. А тут прямо віч-на-віч прийшлося з ним зіткнутися. Вона тоді ходила до десятого класу і їй було п'ятнадцять. У той день вона отримала гарну оцінку і у піднесеному настрої готова була йти додому. Тільки-но, вийшла за межі шкільного подвір’я як почула.

-Ей жирафа, страус,- голос старшокласника був гучний та насмішливий,- тобі як більше до вподоби?

  Розуміючи, що це до неї зверталися злякано подивилася у той бік де стояли декілька хлопців старшокласників і курили. Їй було доволі неприємно почути такі слова у свою адресу та на свій захист не наважилася нічого відповісти. Вона продовжувала йти.

-Ти що німа чи як?- запитав той самий хлопець.

-Та відстань ти від неї Артур,- сказав йому інший.

-І не подумаю. Старших необхідно поважати і відповідати коли до них звертаються,- і Артур кинувся наздоганяти Настю, яка вже почала бігти,- все рівно не втечеш.

  Інші два теж побігли за Артуром. І вони в трьох наздогнали Настю. Притиснули до стіни будівлі.

-Я буду кричати,- ледь задихано вимовила Настя.

-Ти диви, наший жираф заговорив,- Артур засміявся Насті у обличчя,- ти така перелякана.

-Плоска як дошка і тирчить два соска…

-Точний опис Дімон, а звучить як,- по хлопав по плечу Артур свого товариша.

-А мені подобається,- замітив третій.

-Міш, тобі що подобається два соска?- запитав Дімон.

  І вони всі в трьох засміялися продовжуючи утримувати Настю, яка намагалася вислизнути з їхнього кругу.