Розділ 2

— Радий, що впізнала, — Артур насмішкувато глянув на Настю. — Сідай, а то ще впадеш. І не переживай, обзиватися не буду. Хоча… що тоді, що зараз вигляд у тебе, як би це м’якше сказати… не найкращий. Ти так і не навчилася доглядати за собою.

— Я… — Настя поволі приходила до тями. — Думала, що більше ніколи тебе не побачу. Ну, добре.

— Що «добре»? — Артур сів за свій робочий стіл.

— Чого ти хочеш?

— Ти знаєш, чого я хочу. Звісно, не тебе, — він закинув ноги на стіл і відкинувся на спинку крісла. — Мені потрібна статуетка Кота в чоботях. Пам’ятаєш таку?

— Я вже казала, що в нас було пограбування…

— Не треба повторювати одне й те саме по кілька разів. Мені потрібна саме ця статуетка і ніяка інша. Якщо в твого батька її немає, ти допоможеш мені її знайти. І тільки після того, як я триматиму в руках бажану річ, я відпущу тебе і залишу в спокої твою родину. Зрозуміла?

— Це незаконно! Ти не маєш права! — Настя різко підвелася з крісла. — Ти негідник!

— Мені байдуже, законно це чи ні. Може, ти забула, що я закони особливо не поважаю? — Артур опустив ноги зі столу й щосили вдарив кулаком по дерев’яній поверхні. — Сьогодні вже пізно, тож можеш переночувати. А зранку візьмешся за справу. Ця статуетка з самого початку належала мені, а твій батько її вкрав.

— Мій батько не крадій! — різко відповіла Настя. — Але в нашому магазині ця статуетка справді була.

— Вже добре, що ти це визнаєш, — Артур знову сів за стіл.

— Я точно не знаю, як вона в нас з’явилася, але батько її не крав. Можливо, він викупив її у когось, — наполягала Настя. — А ще ти не маєш права тримати мене тут силою!

— Я можу відпустити тебе просто зараз, якщо хочеш. Але за умови, що завтра ти повернешся.

— Згодна, — Настя вхопилася за можливість звільнитися.

— Але я не договорив, — Артур уперся поглядом у Настю. — Мої хлопці відвезуть тебе, а натомість заберуть твого батька. Він посидить у моєму підвалі, поки ти не знайдеш статуетку. Або ж можеш залишитися й зателефонувати йому — попередити, щоб не робив дурниць, поки ти тут працюватимеш.

— Я краще зателефоную, — Настя важко опустилася в крісло.

— Що ж, ти зробила свій вибір, — Артур простягнув їй смартфон. — Говори швидко, бо все це вже починає мене дратувати.

— Можна хоча б наодинці з ним поговорити?

— Ні, — різко відрізав Артур.

Настя намагалася тримати голос рівним і спокійним. Вона коротко пояснила батькові, що від неї хочуть, і що вибору в неї немає. Погодилася на це лише заради його безпеки.

— Але де ж ти, доню, будеш її шукати? — стурбовано запитав батько.

— Не знаю, тату, але з чогось почну, — тяжко зітхнула вона. — Скажи, де і в кого ти купив цю статуетку?

— Я йшов ринком, коли помітив Кота в чоботях. Його продавав якийсь чоловік майже за безцінь. Він дуже нервував, і я подумав, що йому терміново потрібні гроші. Тож я її викупив. А він схопив гроші й миттєво втік. Ця статуетка не має великої цінності… Та що я тобі розповідаю, ти й сама це чудово знаєш. Не розумію, чому через неї стільки шуму…

— Досить базікати! — гаркнув Артур. — Віддала телефон.

Настя знову опинилася в тій самій кімнаті, де її тримали раніше. Амбал приніс їй булочки, чай і фрукти. Пообіцяв, що завтра забезпечать її всім необхідним, а поки що наказав сидіти тихо й не галасувати. Звісно, що двері знову замкнув.

Їсти зовсім не хотілося, хоча за весь день вона випила лише чашку кави. Настя лягла на диван, не заплющуючи очей. Думки хаотично плуталися в голові.

Цей Артур — як якесь прокляття…

Мимоволі Настя згадала шкільні роки, які намагалася забути, як страшний сон. З навчанням у неї проблем не було — вона вчилася добре і навіть отримувала від цього задоволення. У неї було дві подруги, з якими вона й досі підтримувала зв’язок. Вони час від часу збиралися в затишному кафе, щоб обговорити свої життєві проблеми та чоловіків, які траплялися їм на шляху.

Усе було добре, якби не компанія хуліганів на чолі з тим самим Артуром, із яким доля знову звела її — ще й за таких жахливих обставин. Та які там обставини? Він нахабно взяв її в полон.

Настя добре пам’ятала їхню першу зустріч і той момент, коли усвідомила, наскільки Артур поганий хлопець. Раніше вона не звертала уваги на старшокласників, тим більше на місцевих хуліганів. Вона знала, що такі є, але не більше. Та того дня їй довелося зіткнутися з ним віч-на-віч.

Тоді вона вчилася в десятому класі й мала п’ятнадцять років. У той день отримала гарну оцінку і, в піднесеному настрої, прямувала додому. Але щойно вийшла за межі шкільного подвір’я, як почула за спиною насмішливий голос:

— Ей, жирафа! Страус! — голос старшокласника лунав гучно й зухвало. — Тобі як більше до вподоби?

Вона злякано озирнулася й побачила групу хлопців, які стояли неподалік і курили. Було очевидно, що зверталися саме до неї. Їй стало неприємно від цих слів, та вона не наважилася відповісти й лише прискорила крок.

— Ти що, німа? — кинув той самий хлопець.

— Та відстань ти від неї, Артур, — втрутився інший.

— І не подумаю. Старших треба поважати й відповідати, коли до них звертаються, — Артур кинувся наздоганяти Настю, яка вже почала бігти. — Все одно не втечеш!

Двоє його друзів теж рвонули слідом. Втрьох вони швидко наздогнали її й притиснули до стіни будівлі.

— Я буду кричати, — видихнула Настя, ледь приховуючи паніку.

— Ти диви, наш жираф заговорив, — Артур засміявся їй просто в обличчя. — Ти така перелякана.

— Плоска, як дошка, і стирчить два соска… — єхидно вставив Дімон.

— Точний опис, — Артур поплескав його по плечу. — А звучить як!

— А мені подобається, — кинув третій хлопець.

— Міш, тобі що, подобаються два соска? — засміявся Дімон.

Вони розреготалися, продовжуючи утримувати Настю, яка марно намагалася вислизнути з їхнього оточення.

— Мабуть, ще незаймана? — нахабно запитав Артур. — Чи, може, якийсь самець із сімейства жирафів уже встиг тебе обскакати?