Розділ 1

    Осінній ранок на диво виявився ясним та теплим. Та несподівано набігли темні хмари. Блиснула блискавка, загримів грім. Пішов сильний гучний дощ. Настя розкрила парасольку та додала кроку з надією якомога швидше дістатися до антикварного магазину свого батька. Він напевне вже заждався її, бо вона як ніколи запізнювалася. Настя працювала разом з батьком у магазині. Допомагала йому у пошуках гідних та цікавих експонатів для перепродажу. Старовинні предмети мистецтва доволі складно було знайти та Настя з цим чудово справлялася. Ця справа її приваблювала і подобалася.

  Біля магазину стояв чорний джип і Настя подумала, що це напевно заможний колекціонер, який мабуть приїхав купувати якусь річ. Подумки зраділа, адже це безумовно хороший прибуток для їхньої родини. Та зайшовши досередини магазину нікого не помітила. Хотіла погукати батька та раптом почула крики, які доносилися із підсобного приміщення, де зазвичай Настя сиділа за комп’ютером.

-Ще раз тебе запитую, де статуетка?- в незнайомому голосі відчувалася злість.

-Я не знаю,- ледь тихим голосом відповів батько Насті.

-Якщо ти негайно не відповіси, то ми зараз весь магазин перевернемо. І тебе живим звідси не випустимо. Ти зрозумів?- незнайомий голос став ще злішим.

  А потім Настя почула, як почалися розбиватися речі які знаходилися у підсобці. Злякавшись за свого батька Настя щосили кинулася на допомогу не усвідомлюючи, що вона повинна буде робити. Увірвавшись до підсобки побачила, що батько сидів на підлозі з розбитим носом. Він намагався зупинити кровотечу.

-Тату,- Настя кинулася до нього.

-Настя, тікай звідси,- щосили крикнув їй батько щойно побачив доньку.

  Та Настя розгублено завмерла обійнявши батька. Вона вся тремтіла, їй раптом зробилося до нестями страшно і не могла навіть поворухнутися.

-Яка красуня,- посміхнувся незнайомець, який був схожий на горилу,- гарна нагода повеселитися.

-Стояти на місці Амбал,- наказав інший, лисий бандит який сидів на стільцеві і якого Настя відразу і не помітила.

-Як на кажеш, але ж Боб,- заперечив Амбал,- в такий спосіб ми швидше до правди доб’ємося і задоволення отримаємо.

-Замовкни, я сказав,- крикнув Боб,- шеф телефонує. Чи ти зовсім слух втратив… Алло шеф… Обстановка неприємна. Цей козел не зізнається і на всі запитання відповідає, що він не знає.

-Не смій обзивати мого батька,- крикнула Настя, яка набралася раптом сміливості,- він дійсно нічого не знає.

-А ну, закрила свій рот,- сказав їй Боб,- шеф, ви запитуєте хто це? Вибачте… Це його донька.  Слухаюся шеф, але ж… Вибачте… Буде зроблено.

  Боб поклав телефона до кишені, а потім звернувся до свого напарника:

-Хватай дівчину, вона поїде з нами.

-Оце правильне рішення,- зрадів той підійшовши да Насті.

-Дарма радієш,- огризнувся Боб,- ми її забираємо для того, щоб відвести шефові.

-Ну, якщо шеф бажає розважитися першим, то, я зовсім не проти почекати своєї черги,- Амбал потер долоні, а потім схватив Настю за зап’ястя,- а ну, перестань смикатися красуня. А то доведеться вдарити тебе.

-Відпусти негідник,- Настя почала вириватися.

-Не чіпай її,- батько хотів заступитися за доньку та Боб врізав щосили йому в живіт своїм кулаком.

-Ти, уважно слухай. Твоя красуня буде у нас поки ти не зателефонуєш і не скажеш, що готовий віддати статуетку. Номер телефону ти знаєш.

-Тату,- Настя почала плакати,- тату… Мені страшно. Тату, віддай їм те, що вони просять.

-Але в мене не має той статуетки, бо її вкрали,- батько нарешті зміг відповісти тримаючи свої руки на своєму животі куди отримав нещодавно удар,- я кажу чисту правду.

-Мені твої байки вже конкретно поперек горла стоять,- напослідок крикнув Боб,- Амбал на вихід.

  Настя ще намагалася вирватися та без успішно. При кожній спробі руки Амбала ще сильніше здавлювали її. Вона намагалася кричати та їй затулили рота, а потім вона взагалі втратила свідомість…

  Опритомнівши Настя зіскочила з дивана на який її поклали бандити. Кинулася до дверей, почала їх смикати намагаючись відчинити та марно. Вони були замкнуті. Намагалася вибити та в неї забракло сили. Обвела очима кімнату у пошуках вікна. Їх тут було аж чотири та на них стояли металеві решітки, які безуспішно Настя намагалася зірвати. Врешті-решт вибилася зі сил та опустилася на підлогу. Витерла сльози, прибрала з обличчя своє розтріпане чорне волосся. яке вона ще зранку накрутила у привабливі локони.

-Головне без паніки,- сказала Настя сама до себе,- треба шукати вихід.

  Настя прокрутила у голові, що відбулося, згадуючи всі дрібниці.

-Отож, їм потрібна статуетка. Але яка?- Настя продовжувала розмірковувати у голос,- а тато, відповів, що її вкрали. Вкрали? Ще два місяця потому наш магазин був пограбований. Що вкрали?

  Настя напружила пам'ять згадуючи події того часу. Підвелася на ноги та почала ходити по кімнаті туди-сюди.

-Грабіжники багато вкрали,- згадала Настя,- вазу, картини… і статуетку. І не одну, а всі які були в нас в наявності. А скільки їх було? Цілих сім. То, яка саме з них їм потрібна?

  Настя тяжко видихнула, присіла.

-Та яка різниця яка саме. У нас жодної не має,- Настя секунду помовчала,- треба поговорити з їхнім шефом і все йому пояснити. Та навряд чи це допоможе. Йому треба щось запропонувати. Але що?

  Настя знову почала ходити по кімнаті туди-сюди. І раптом їй в голову прийшла ідея і вона різко зупинилася.

-Точно, саме це і запропоную.

  Підійшла до дверей та почала щосили в них стукати кулаками.

-Я хочу поговорити. Чуєте, я хочу…

-Чого тобі?- відчинив двері той самий Амбал відштовхуючи Настю у глиб кімнати,- розкричалася як ненормальна.

-Я хочу поговорити з вашим шефом,- і не даючи Амбалу сказати швидко додала,- у мене є що йому запропонувати і розповісти. Так і передай.

  Амбал тільки посміхнувся:

-Йому не треба пропонувати, бо він і так візьме якщо захоче.