Розділ 1

Осінній ранок на диво виявився ясним і теплим. Але несподівано набігли темні хмари. Блиснула блискавка, загримів грім, і пішов сильний, гучний дощ. Настя розкрила парасольку й пришвидшила крок, сподіваючись якнайшвидше дістатися до антикварного магазину батька. Він, напевно, вже зачекався її, адже вона ніколи раніше так не запізнювалася.

Настя працювала разом із батьком у магазині, допомагаючи йому знаходити цікаві й гідні експонати для перепродажу. Старовинні предмети мистецтва було непросто відшукати, але вона чудово з цим справлялася. Ця справа її приваблювала і приносила задоволення.

Біля магазину стояв чорний джип. Настя припустила, що це, мабуть, заможний колекціонер, який приїхав придбати якусь цінну річ. Вона подумки зраділа, адже це означало хороший прибуток для їхньої родини. Однак, зайшовши до магазину, нікого не побачила. Вона вже хотіла покликати батька, коли раптом почула крики, що долинали з підсобного приміщення, де зазвичай працювала за комп’ютером.

— Ще раз питаю: де статуетка? — у чужому голосі відчувалася злість.

— Я не знаю, — ледь чутно відповів батько Насті.

— Якщо зараз же не скажеш, ми перевернемо весь магазин догори дриґом. І живим ти звідси не вийдеш. Зрозумів?! — голос незнайомця став ще злішим.

 А потім Настя почула, як почалися розбиватися речі, які знаходилися у підсобці. Настю охопив жах. Не роздумуючи, вона кинулася на допомогу батькові, не усвідомлюючи, що робитиме.

Увірвавшись до приміщення, вона побачила батька на підлозі. Його ніс був розбитий, а він намагався зупинити кровотечу.

— Тату! — Настя кинулася до нього.

— Настю, тікай звідси! — щосили крикнув батько, щойно побачив доньку.

Але вона розгублено завмерла, обійнявши його. Вся тремтіла, її охопив жах, і вона не могла навіть поворухнутися.

— Яка красуня, — посміхнувся незнайомець, схожий на горилу. — Гарна нагода повеселитися.

— Стояти на місці, Амбале! — наказав інший, лисий бандит, що сидів на стільці й якого Настя спершу не помітила.

— Як скажеш… Але ж, Боб, — заперечив Амбал, — так ми швидше виб’ємо з нього правду. І задоволення отримаємо.

— Замовкни, я сказав! — гаркнув Боб. — Шеф телефонує. Ти що, слух втратив?.. Алло, шеф… Обстановка неприємна. Цей козел не зізнається, твердить, що нічого не знає.

— Не смій ображати мого батька! — раптом вигукнула Настя, наважившись заговорити. — Він дійсно нічого не знає!

— А ну, закрий рота, — буркнув Боб. Потім, дослухаючись до голосу в слухавці, додав: — Шеф, ви питаєте, хто це? Вибачте… Це його донька. Так, слухаюсь… Але ж… Вибачте… Буде зроблено.

Він поклав телефон до кишені, а тоді звернувся до напарника:

— Хапай дівку. Вона їде з нами.

— Оце правильне рішення! — зрадів Амбал, рушивши до Насті.

— Дарма радієш, — огризнувся Боб. — Ми забираємо її не для тебе, а щоб відвести шефові.

— Ну, якщо шеф бажає розважитися першим, то я зовсім не проти почекати своєї черги, — Амбал потер долоні, а потім схопив Настю за зап’ястя. — Перестань смикатися, красуне. А то доведеться вдарити.

— Відпусти, негіднику! — Настя почала вириватися.

— Не чіпай її! — батько спробував заступитися за доньку, але Боб щосили вдарив його кулаком у живіт.

— Слухай уважно. твоя красуня буде у нас, поки ти не зателефонуєш і не скажеш, що готовий віддати статуетку. Номер телефону ти знаєш.

— Тату… — Настя почала плакати. — Тату… Мені страшно… Віддай їм те, що вони хочуть!

— Але в мене немає цієї статуетки! Її вкрали! — нарешті зміг відповісти батько, притискаючи руки до живота, куди щойно отримав удар. — Я кажу чисту правду.

— Мені твої байки вже поперек горла стоять! — гаркнув Боб. — Амбале, на вихід.

Настя ще намагалася вирватися, але марно. Чим більше вона пручалася, тим сильніше руки Амбала стискали її. Вона спробувала закричати, та їй затулили рота. А потім… темрява.

Опритомнівши, Настя різко підскочила з дивана, на який її поклали бандити. Кинулася до дверей, почала смикати їх, намагаючись відчинити, та марно — вони були замкнені. Спробувала вибити, але сил не вистачило.

Швидко озирнула кімнату в пошуках вікна. Їх було аж чотири, та на кожному стояли металеві ґрати. Вона спробувала зірвати їх, але безуспішно. Врешті-решт, вибившись із сил, опустилася на підлогу. Витерла сльози, прибрала з обличчя розтріпане чорне волосся, яке ще зранку накрутила у привабливі локони.

— Головне — без паніки, — пошепки мовила сама до себе. — Треба шукати вихід…

Вона прокручувала в голові події, згадуючи всі дрібниці.

— Отже, їм потрібна статуетка. Але яка? — Настя продовжувала розмірковувати вголос. — А тато сказав, що її вкрали… Вкрали?

Її думки перенеслися на два місяці назад, коли їхній магазин пограбували.

— Що тоді зникло?

Настя напружила пам'ять, згадуючи деталі. Підвелася і почала ходити кімнатою туди-сюди.

— Грабіжники винесли багато речей… Вазу, картини… І статуетку. Точніше, не одну, а всі, які в нас були.

Вона раптом зупинилася, ніби в голові зійшлися всі пазли.

— А скільки їх було? Сім.

Настя нахмурилася.

— То яка з них їм потрібна?

Настя тяжко видихнула й присіла.

— Та яка різниця, яка саме? У нас жодної немає… — вона на секунду замовкла, обдумуючи ситуацію. — Треба поговорити з їхнім шефом і все йому пояснити. Але навряд чи це допоможе… Йому потрібно щось запропонувати. Але що?

Вона знову почала ходити кімнатою, міркуючи. І раптом її осінило — ідея прийшла настільки несподівано, що вона різко зупинилася.

— Точно! Саме це і запропоную!

Підбігла до дверей і почала щосили гупати кулаками.

— Я хочу поговорити! Чуєте?! Я хочу…

Двері різко відчинилися, і той самий Амбал грубо відштовхнув її назад у кімнату.

— Чого розкричалася, як ненормальна?!

— Я хочу поговорити з вашим шефом, — рішуче сказала Настя і, не даючи йому відповісти, швидко додала: — У мене є що йому запропонувати. І розповісти. Так і передай.