40. "Зрадник, от він хто!"

Була одна проблема — якщо піти прямо до аудиторії,  де знаходилася зараз група Назара, то там же буде й Софія. А я не хотіла її бачити. Я пішла в гуртожиток і сіла працювати над своєю дипломною. Не знаю, як кому, а мені добре працюється, коли я нещасна. Робота відволікає, тому не відриваєшся і багато встигаєш. А коли все добре, то кожна дрібниця стає непереборною перешкодою, хочеться відпочивати і насолоджуватися приємними моментами, а не оце все…

Пару Святослава Вікторовича я прогуляла також. Як говорила мою бабуся: “Згорів сарай, гори і хата”. Написала йому, що захворіла, і отримала лаконічну відповідь: “Бажаю швидкого одужання, Ілоно”. 

Ці слова здалися мені трохи символічними. Я маю одужати від своїх почуттів до нього, від образи на Назара… Хочу бути сильною і незалежною жінкою, якій взагалі не потрібні чоловіки. Вони всі гангяються за нею, а вона одним помахом витонченої руки відправляє їх… куди подалі. Хотіла б так і я. Щоб не думати, не хвилюватися, звільнитися від цього дурного кохання, яке ніби валіза без ручки — і нести важко, і кинути шкода…

За роботою і сумними роздумами я мало не забула, що виглядаю Назара. Якраз закінчилася третя пара, і я побачила у вікно дрібні постаті студентів, що прямували до гуртожитку. 

Я замкнула кімнату і піднялася поверхом вище. Сіла на підвіконні на сходовому майданчику і стала чекати. 

Мені дуже пощастило, бо Назар прийшов сам. Хлопці-фізкультурники ще були в спортзалі на якихось тренуваннях перед змаганнями. 

 — О, ілоно, що ти тут робиш? — на обличчі Назара відбився подих. 

 — Нам треба поговорити, — сказала я, не дивлячись йому в очі. 

 — Ну добре, заходь, — він відчинив двері кімнати і пропустив мене всередину. — Їсти хочеш?

Мій живіт тут же забурчав, видаючи, що я зранку нічого не їла. Але я похитала головою Зовсім не їсти сюди прийшла, і не чай пити.

 — Ти знаєш, що Софія вагітна? — запитала я в лоб.

 — Яка Софія? — здивувався Назар. 

  — Не прикидайся дурником! — випалила я. — Твоя одногрупниця, я вас бачила разом. Вона сказала, що ти — батько дитини!

Очі Назара широко розплющились. 

 — Яка дурня! —  сказав він. 

 — А от і не дурня! Ти ж спав із нею, правда?

Він не сказав ні “так”, ні “ні”. Увімкнув електрочайник, перед тим наповнивши його водою . Взяв чашку з полички, ззирнув досередини і довго роздивлявся.

 — Мовчання означає “так”, — відрізала я. 

 — То було ще до того, як ми почали зустрічатися, — сказав Назар похмуро. — І не може вона бути вагітна, бо ми користувалися презервативами

 — Може, вона проколола в ньому дірочку? — запитала я. — Вона сказала, що в неї родина дуже віруюча, певно, в них заборонена контрацепція?

 — Ілоно, — він вражено глянув на мене. — Навіщо вона тобі це все розповіла?

 — Просила, щоб я тобі переказала. Бо я твоя подруга. А вона боїться, що ти змусиш її зробити аборт. Вона хоче залишити дитину…

 — Та немає ніякої дитини! — вибухнув він. — Інакше б вона говорила зі мною! То якийсь дурний жарт, от і все!

 — З таким не жартують, — тихо сказала я. В мені ніби щось перегоріло. Я відчувала, як мій світ уповільнюється, стає чорно-білим. Я хотіла, опинитися в Назарових обіймах, хотіла, щоб він сказав, що кохає мене, що не вірить жодному слову Софії. І що він у всьому розбереться і все залагодить, а мені треба відпочивати більше і не хвилюватися…

Але Назар мовчав, і мені здалося, що він ігнорить мене, не хоче зі мною розмовляти, що зараз він скаже: “Вибач, наші стосунки були помилкою…” А я ж наївна сподівалася, що він заспокоїть і підбадьорить мене…

 — Прощавай, Назаре, — сказала я, встаючи зі стільця. 

Очі застилали сльози, коли я йшла до виходу

 — Ілоно, давай обоє трохи заспокоїмось і тоді поговоримо про все, відкинувши непотрібні емоції, — почула за спиною голос Назара. 

Немає мені про що з ним розмовляти! Зрадник, от він хто! 

Тоді і я можу йому помститися!..