39. "Він має право знати"

Вона підійшла до мене перед заняттями. Обличчя її було мені ніби ледь знайоме, але ми всі тут, в університеті, могли зустрітися в їдальні, чи в коридорі, чи в гуртожитку,  навіть якщо вчилися на різних курсах і факультетах, тож нічого дивного в цьому не було. Втім, у гуртожитку ця дівчина точно не жила, бо тоді б я її мала знати, принаймні, з якого вона факультету. Мабуть. була місцева, чи знімала квартиру. 

Вона була  мініатюрною білявкою, схожою на ляльку Барбі, з довгим ідеально випрямленим волоссям, витонченою фігуркою і великими блакитними очима з красивими довгими віями. Навряд чи вони були нарощені, просто довгі від природи. Вона запитала мелодійним голоском:

 — Ти ж Ілона? Я не помилилася?

 — Так, — я кивнула. 

У нас на потоці я була одна з таким іменем. 

 — Можеш вийти на хвилинку в коридор? — вона трохи знічено усміхнулась. 

 — Так, авжеж, — я гадки не мала, хто вона така і яка в неї до мене справа, але слухняно попрямувала за нею. 

А вже коли ми опинилися в куточку за великою пальмою, де не було сторонніх вух, вона поглянула на мене і промовила:

 — Я Софія, одногрупниця Назара. 

Тепер я її впізнала. Саме ця дівчина колись ігша по коридору з Назаром і розмовляла з ним, це було в той день, коли він вперше приревнував мене до Святослава Вікторовича. 

Я мовчки стояла і очікувала, що вона скаже далі. Бо явно ця дівчина прийшла не для того. щоб відрекомендуватися мені. Чи не тільки для того. 

 — Я вагітна, — вона усміхнулась, і на її щоках з’явилися симпатичні ямочки. — Назар скоро стане татом. 

Я кліпала очима, не в змозі повірити у цю новину. 

 — Наче сьогодні не перше квітня, — зрештою видушила з себе. 

 — Та ні, я не жартую, все серйозно, — сказала Софія, продовжуючи усміхатися. — Я боюся йому сказати, ви ж із ним друзі, може, ти йому скажеш?Я хотіла б залишити дитину, у мене віруюча родина, і сама я не можу взяти такий гріх на душу… Звісно, було б добре, якби ми з Назаром одружилися, але навіть якщо він не погодиться,  він має право знати, правда?

 Продзвенів дзвінок, що сповіщав про початок пари, коридор спорожнів. і лише ми вдвох залишилися біля пальми, яка понуро опустила лапаті віти, готуючись до зими.По коридору йшла викладачка педагогіки Олена Петрівна, вона несхвально глянула на нас, але нічого не сказала, зайшла в аудиторію і зачинила за собою двері. 

 — То ти йому скажеш? — поквапила мене Софія.

 — Добре, — промовила я якимось хрипким голосом, що нагадав мені каркання ворони. 

 — Супер, дуже тобі вдячна! З мене шоколадка! — вона усміхнулась, кивнула і швидко пішла до сходів, що вели на другий поверх. 

Я повільно, як лунатик, попрямувала до своєї аудиторії. Підійшла до дверей, послухала рівний голос Олени Петрівни, уявила, як зараз мені доведеться виправдовуватися за своє запізнення, і мене занудило, немов це я, а не Софія, чекала дитину. 

Я повернулася і швидко пішла до дверей. Мені хотілося втекти з цього універу, з цього міста, опинитися вдома, заховатися з головою під теплу ковдру і наридатися, як у дев’ятому класі, коли однокласник Роман запросив на шкільному вечорі до танцю не мене, а мою подругу. 

Я навіть подумала, чи не піти мені зараз на автостанцію і не поїхати додому, сказати мамі, що захворіла і просидіти решту тижня вдома, а ті двоє хай самі розбираються зі своєю дитиною. 

Але я розуміла і те, що втеча нічого не вирішить. Від своїх думок я все одно нікуди не втечу. Тому мені необхідно поговорити з Назаром і розставити всі крапки над “і”. А потім уже я вирішу, що робити далі…