38. "Як ваші творчі вправи?"

Цієї ночі Єва залишилася у нас, а Костя пішов нагору до хлопців. Щоб усім поміститися. ми зсунули три ліжка докупи і полягали поруч, як у дитячому садочку.  Хоч було далеко за північ, спати не хотілося. 

 — Ілонко, а у вас з Назаром уже все було? — допитувалась Єва. 

Я прикинулася, що сплю, але Міра з другого кінця ліжка відповіла за мене:

 — Та вони обоє ще діти, залиш її в спокої!

 — Та нє. ну це ненормально, — занепокоїлась Єва. — Ви хоч цілувалися?

 — Так, я бачила, — подала голос Діна. — Можеш бути спокійною, Єво, процес потроху йде, десь до випускного все й станеться…

 — Та ну вас! — я кинула в Діну подушкою, але промазала і влучила в Міру.

 — А я тут до чого, я навпаки тебе захищала, — обурилась вона.

 — Тихо, бо зараз прийде комендантка і побачить, що у нас залишилася гостя і вижене нас з гуртожитку, — буркнула я. 

 — То знімемо разом квартиру, — знизала плечима Міра. — Нам ще краще буде, зможемо робити, що захочемо, і не треба буде боятися коментантки!

 — І я з вами поселюся, — мрійливо сказала Єва. — Набридла мама зі своїми нотаціями…

Я слухала їхні теревені, а мої очі поступово заплющувалися, тіло розслаблялося, і зрештою я поринула в сон…

***

Після того випадку з помилково відправленим Святославу Вікторовичу оповіданням я старалася його уникати. Мені було соромно розмовляти з ним, я згадувала і ту дурну історію з віями, і помальовану машину… занадто багато незручностей виникало між нами, немов сама доля вмикала червоний сигнал світлофора, який волав: “Стоп! Сюди не йди! Заборонена зона!”

Але того дня він сам попросив мене залишитися на хвилину після лекції, і я підійшла з завмиранням серця і сіла на стілець перед ним. 

 — Як посувається ваша дипломна? Ви накидали вже орієнтовний план? — запитав Святослав Вікторович. 

 — Ну… майже, — відповіла я, понуривши голову.ю Насправді я не могла змусити себе сісти за дипломну, бо вона теж нагадувала мені про весь пережитий нещодавно сором. Я щодня дивилася на паку з матеріалами на полиці і говорила собі: “Ну от завтра точно сяду за роботу”. Але то одне, то фінше перебивало, і  в мене так і не вийшло розпочати. Звісно, терміни ще не збігли, часу було чимало. Але зараз, під поглядом його сірих очей я збентежилась. І не сказала, що робота не готова, бо я не можу почати. Бо я взагалі слабкодуха і нерішуча.

 — Тоді принесете все в понеділок, — сказав Шевченко так само спокійно, ніби й н помічаючи, як я нервово соваюсь на стільці, немов він гарячий. — Я подивлюся, може, щось пораджу, і потім будете потихеньку приступати до роботи. 

 — Ну… добре, — чомусь це “ну” причепилося до мене сьогодні і не бажало залишати в спокої. Я почувалася якоюсь дезорієнтованою, млявою, як муха, що вже заснула до весни, а потім щось сталося, і вона вибралася зі свого сховища і розгублено повзає по склу, не розуміючи, чому не може потрапити назовні. А зовні вже сніг, холод і крижаний дощ. Лети, коли не боїшся померти. 

 — Гаразд. тоді  домовились. 

 — Я все зроблю, — пообіцяла я. На ці вихідні вже не планувала їхати додому, тож сяду в суботу і неділю та щось і напишу, хай навіть якусь нісенітницю, головне, щоб не порожні аркуші. 

 — А як ваші творчі вправи? — раптом запитав він, дивлячись мені в очі. 

Я не одразу зрозуміла, що він має на увазі, а коли мені дійшло. що це про той “шедевр”, який я спершу помилково кинула йому, а потім від сорому видалила. 

 — Та поки ніяк, часу бракує, — сказала трохи знічено. — Може, вже на канікулах. 

 — Добре, — він кивнув. — Пишіть, Ілоно, вам потрібно сказати своє слово, ви дуже талановита…

 — Дякую, — сказала я. — Але в мене нема хисту до письма. Так. інод натхнення прийде… 

 — Ну, хист у вас точно є. Просто ви перфекціоністка. Хочете, щоб усе було одразу ідеальнео. А ви спробуйте змінювати свій текст по дрібниці, на 5-10 хвилин у день. Отак сядьте, заведіть таймер на десять хвилин і пишіть, що спаде на думку. Побачите, як вам легко стане висловлювати все, що у вас на душі…

 — Добре, я спробую, — не дуже впевнено сказала я…