37. "Не хочу, щоб ти пошкодувала"

Я трохи розгубилася від цих його слів, але швидко подумала: “А чому б і ні?” Алкоголь все ще підігрівав кров і дійсно було бажання втекти від усіх, побути наодинці…

Ми тихенько вийшли з кімнати і пішли сходами нагору. Я спіткнулася, але Назар мене упіймав. Чомусь мені було дуже весело від думки, що коли друзі побачать наше зникнення, вони будуть ламати голови над тим, куди ми пішли. Адже гуртожиток уже замкнено. 

У мою шалену голову не приходила думка. що всі чудово бачили, як ми втекли, і здогадались, куди ми попрямували, а завтра будуть лише підсміюватися.

Назар відчинив ключем двері і увімкнув світло. 

 — Тут трохи безлад, — винувато сказав він. 

 — Та ну, що я, безладу не бачила! — весело вигукнула я. — Давай поп’ємо чаю! 

Назар налив води з баклажки в електрочайник і увімкнув його. Дістав із шафки дві чашки, поклав у них пакетики чаю. 

Я тихо сиділа на його ліжку, відчуваючи, як мені потихеньку стає незручно. Чому він мене запросив сюди? Авжеж не чай пити… Навіщо я погодилася?

Назар тим часом сів поруч зі мною, поглянув на мене і сказав:

 — Та не смикайся ти так. Я просто поговорити хотів, щоб ніхто не заважав. Хлопці, коли вип’ють, стають прямо безцеремонні. Як тамада на весіллі. Заважатимуть нам.

 — А про що поговорити? — я закліпала очима. Згадка про весілля мене насторожила. Чи не освідчуватися Назар зібрався? 

 — Так, про нас… — він озирнувся на чайник, що вже закипав. Потім з досадою встав, підійшов до тумбочки, де стояли чашки, і налив у них окропу. Потім повернувся до мене. 

 — Він іще гарячий все одно…

 — Про нас? — я відчула, як моє серцебиття прискорилося. 

 — Ти дуже важлива для мене, Ілоно. Я… блін. ну не вмію я красивого говорити… Але ти мені дуже подобаєшся, — він зазирнув мені в очі. — І я б хотів знати, чи це взаємно…

Ну от, почалося. Я сиділа, як на голках. 

 — Ти теж для мене важливий, — зрештою наважилась сказати. — Але це трохи несподіване запитання…

 — То так чи ні? — продовжив допитуватися Назар. Я помітила, що він раптово зблід. 

 — Я… зараз не готова… хлопці можуть прийти… мені незручно…

 — Зрозуміло, — спокійно сказав Назар. 

Він встав і підійшов до вікна, відсунув фіранку і почав дивитися в небо, ніби сподівався там щось побачити. 

 — Назаре, ну чого ти, — я підійшла до нього і торкнулась його руки.  — Все ж було добре…

 — Авжеж, для тебе все було добре, — сказав він, не озираючись. 

 — У мене, між іншим, день народження сьогодні, — трохи ображено відповіла я. — А ти влаштовуєш якісь розбірки. Що я не так зробила?

 — Забий,  — кинув він. — Сідай, пий чай. 

 — Не буду я пити чай!  — вигукнула я у відповідь. Щось немов штовхнуло мене у спину, і я притулилася до Назара всім тілом, обійняла його за шию. І тоді він поцілував мене, але вже не так ніжно, як раніше. Щось таке було в тому рвучкому поцілунку, що змусило нас обох тремтіти, як від удару електричного струму.

Всі думки вилетіли в мене з голови, я відчувала, як руки Назара пірнули мені під кофтинку, торкнулися голої шкіри на талії, треба було відсторонитися, але я обійняла його ще сильніше.

 — Ти мене зараз провокуєш, — прошепотів він.

 — Ну і що, — так само пошепки, хоча в кімнаті більше нікого не було, відповіла я. 

 — Я не хочу, щоб ти потім пошкодувала…

Чи буду я шкодувати? Все одно зі Святославом Вікторовичем мені нічого не світить і ніколи не світитиме. Він кохає свою дружину. А я кохаю його. Але я ніколи цього не скажу Назару. Треба просто мовчати, і все буде добре. Може,  таким чином, я зможу вилікуватися від цього хворобливого почуття до Шевченка? Але  виходить, я просто використовую Назара?

Раптом я розплакалась, несподівано для самої себе. Сльози потекли по щоках, і Назар випустив мене з обіймів. Він дивився на мене з тривогою, ніби я була крихкою річчю, яку він міг необачно пошкодити. 

Потім він знову обійняв мене, але обережно, поклав мою голову собі на плече.

Сів на ліжко, тримаючи мене на колінах, і легенько колисаючи, як дитину.

А я плакала і плакала, і мені ставало легше на душі.

 — Я дуже тебе кохаю, — прошепотів Назар мені на вухо. — Ніколи не зроблю тобі боляче…

 — Я знаю, — відповіла я, слухаючи, як швидко і сильно б’ється його серце. — Вибач мені, Назаре, будь ласка, вибач…

 — Давай ти зараз вмиєшся і ми повернемося туди, — він кивнув на підлогу, під якою була наша з дівчатами кімната. 

 — Добре, — я витерла сльози і усміхнулася йому…