35. Подарунок на день народження

В понеділок рано-вранці, о шостій годині, ще затемна, я поспішала на автостанцію у супроводі  тата, нав’юченого двома сумками з продуктами. Як я не відбивалася від мами, говорячи, що мені не потрібно стільки всякої всячини, що я можу продукти для святкування дня народження з таким же успіхом і в Києві купити, але вона не стала слухати.

 — В супермаркеті все не першої свіжості, з консервантами і барвниками, а це свіженьке, домашнє, — доводила мама, дивлячись, як би ще помістити в сумку черговий лоточок із салатом. 

Біля автостанції, на платформі, щулились від ранкової прохолоди інші такі ж, як я, студенти. 

 — Ну, можеш іти додому, — сказала я татові. — Тобі ж на роботу збиратися. 

 — Я тебе посаджу і піду, — усміхнувся він. 

Дивлячись на нього, я зрозуміла, що тато чимось схожий на Назара — такий же виважений в рухах, небагатослівний, але коли на обличчі в нього з’являлася усмішка, від нього було неможливо відвести очей. 

 — Тату, а як ви з мамою познайомились? — запитала я, піддавшись раптовому пориву. 

Тато ледь задумався, ніби прокручував у себе в голові якусь кіноплівку, а потім сказав:

 — Я працював на заводі інженером,  перший рік після інституту, а Наталя прийшла брати в мене інтерв’ю. Вона практику в районній газеті проходила… Не знаю вже, хто більше був знічений на тому інтерв’ю — я чи вона. Бо для обох це було перше інтерв’ю в житті…

 — Як романтично, — я усміхнулась.  — І ти одразу в неї закохався?

 — Не одразу, — чесно відповів він. — А от коли побачив її на танцях після роботи — тоді вже закохався. Так би мовити, з другого погляду.

 — Бо на інтерв’ю ти був надто наляканий? — вони переглянулись і обоє розсміялися. 

Під’їхав автобув і студенти хутко почали складати свої клумаки в багажник. Тато поставив і мої сумки туди, тоді поглянув на мене і суворо сказав:

 — Сама не тягай, хай хлопець твій допоможе! 

 — Та вони на коліщатках, — відповіла я. — Якось розберуся.

 — Ну дивись, — тато знизав плечима. — Добре, пішов я. Щасливої дороги! 

Я помахала йому рукою і пішла до салону. Людей набилося чимало — студенти їхали на навчання, старші люди, хто жив у Києві, але приїздив додому навідати родичів — на роботу. Автобус був схожий на банку з шпротами. Тут і  там чулися веселі розмови, сміх, гамір. Сумки, що не помістилися в багажнику, стояли просто в проході, Водій, який перевіряв квитки, весь час спотикався об них і сварився,  щоб пасажири брали багаж собі під ноги…

Потім автобус рушив, і моє містечко швидко зникло за горизонтом, а натомість за вікном потягнулися у легкому ранковому тумані вже голі поля і дерева, з яких потроху облітало листя. Осінь  з кожним днем усе впевненіше вступала в свої права…

Коли автобус спинився у місті, де жив Назар, частина молоді, що їхала до місцевого коледжу, висипала назовні, а на їхнє місце тут же завантажились студенти, що прямували до Києва. Був серед них і Назар. Він озирнувся по салону, побачив мене і помахав рукою, а я помахала йому у відповідь. Назар став пробиратися до мене. Студенти бурчали на нього, але пропускали, і всіма правдами й неправдами він протиснувся через пів салону і став біля мене. 

 — З днем народження, — тихо сказав він, нахилившись до мого вуха. 

 — Дякую, — усміхнулась я. Я була рада його бачити. 

Вже перед самим Києвом моя сусідка вийшла, і Назар сів поруч зі мною. 

 — Заплющ очі, — скомандував він мені. 

 — Навіщо? — не зрозуміла я. 

 — Давай заплющуй, — наполягав Назар, і зрештою я послухалась. 

Відчула, як він поклав руки мені на шию, обережно  перекинув вбік волосся ( на щастя, фарба виявилася дійсно нестійкою, і моя шевелюра вже повернулася до природного русявого відтінку). Потім ще щось зробив і сказав:

 — Ну, можеш дивитися! 

Я розплющила очі і одразу опустила їх вниз. 

На моїй шиї був срібний ланцюжок з кулоном у вигляді вісімки, перевернутої горизонтально. 

 — Який гарний! — промовила я, торкаючись кулончика. — Це знак нескінченності?

 — Ага,  — він кивнув.  — Ну, типу, кохання нескінчене і все таке…

 — Дякую, — від слова “кохання” мене ніби аж у жар кинуло. А може, просто в автобусі було задушливо через велику кількість пасажирів. — Це чудовий подарунок, Назаре!

Він ледь усміхнувся, точнісінько так, як мій тато сьогодні вранці.

 — Ти найкращий, Назаре, — я обійняла його і чмокнула в щоку…