34. Такого більше не буде...

Назар подивився на мене якось замислено і сказав:

 — А що ти хотіла б у подарунок?

 — Та можна й без подарунка, — одразу ж відповіла я. — Для цього ці церемонії…

 — Ні, подарунок треба. — сказав він. — Мені хочеться, щоб ти знала, наскільки ти для мене важлива.

 — Тоді можеш подарувати якийсь сувенірчик, — усміхнулась я. — Що нагадував би мені про тебе…

 — Сумно, що через кілька місяців навчання закінчиться, — раптом сказав він. 

 — Ага, мені теж. Я звикла до дівчат з гуртожитку, до Єви, до тебе… Ви всі мені стали як рідні…

Назар, здавалося, хотів ще щось сказати, але тут автобус в’їхав у його рідне місто. 

 — Біля церкви зупиніть, — гукнув хтось із студентів до водія. 

Назар теж мав виходити там, тож він нахилився до мене і легенько торкнувся губами моїх губ:

 — Гарних вихідних, Ілоно.

 — І тобі теж, — сказала я, відчуваючи, як серце моє забилося швидше. Було шкода, що йому вже треба виходити. Я б залюбки ще поїхала разом з ним, дивлячись у темряву за вікном, поклавши голову Назару на плече, і слухаючи тиху мелодію з радіоприймача біля місця водія. Мені хотілося продовжити цю мить, розтягнути у часі, але Назар уже підхопив свою сумку і пішов до виходу. 

Стоячи надворі, він помахав мені рукою, а я помахала у відповідь. 

Автобус рушив, побігли назад ліхтарі, будинки, вітрини, автостради… І знову за вікном запанувала темрява, що вряди-годи розбавлялася вогниками якогось села. 

А я дістала телефон і набрала повідомлення Святославу Вікторовичу,: “Добрий вечір, як здоров’я вашої дружини?”

Зрозуміла, що я ні разу його про це не спитала, немов її і не існувало. Але вона була, він кохав її, як говорив тоді. вони разом ще зі школи… Це більша частина життя… Я уявила, що було б якби ми з Назаром прожили багато років разом. Чи дивився б він на мене так само, як зараз? Чи казав би, що потрібен подарунок на мій день народження?   А я? Чи я б покохала його, якби минули роки? Чи ми б розійшлися, так і не побудувавши спільне майбутнє?

До випуску залишалося вісім місяців, наче й немало, але так швидко пролетіли роки навчання, то що вже говорити про ті кілька місяців?

І я більше не побачу їх? Моя свідомість чомусь об’єднала  Шевченка і Назара в одне речення. Хоча навряд чи в житті вони коли-небудь стали б друзями — занадто різними були. Об’єднували їх лише університет і я. 

Цієї миті мій телефон тихенько пискнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Я з завмиранням серця відкрила його.

“Добрий вечір, Ілоно, Віці вже краще. Хоча попереду довготривале лікування”, — відповів Шевченко. 

“Бажаю їй швидкого одужання”, — такі банальні слова, але автобус вже під’їздив до автостанції, не було часу вигадувати щось особливе. 

“Дякую! Доброї ночі”, — написав він.

Мені чомусь було так сумно-сумно, хоча ніби й приводу для смутку не було. Попереду були вихідні з батьками, потім день народження у гурті друзів… Потім — усе життя…З усіма його радощами і печалями, і сміхом, і сльозами, яких багато доведеться пролити… Здобутками і втратами… Тільки кохання такого, мабуть, більше не буде — думала я, коли виходила з теплого автобуса в прохолодний осінній вечір, що пахнув дощем…