33. Розмова в автобусі

Я відчула, як моє серце пропустило один удар, а потім удвічі швидше закалатало в грудях. 

 — Та ніби нормальний він, — сказала, намагаючись, щоб голос звучав розслаблено. — Я думала, що  він гірший…

 — Якщо раптом буде чіплятися ще щось таке, то скажеш мені, — промовив Назар і обійняв мене за плечі, пригортаючи до себе. Він уперше так зробив, і разом з його словами цей жест виглядав дорослим, чоловічим. Ніби він десь учився чи тренувався справляти на мене враження. 

 — Та не чіпляється він, — вирвалося у мене.  — Святослав Вікторович — хороша людина. Він в принципі не такий. 

 — Я чув, що у його дружини рак, — сказав раптом Назар. — Чоловіки в таких ситуаціях часто заводять коханок. Ну, щоб стрес зняти…

Не знаю, що мене вразило більше — новина про діагноз дружини Шевченка чи таке грубувате припущення про чоловіків, які у випадку хвороби дружин одразу біжать “наліво”.

 — А ти в такій ситуації, — я виділила ці два слова, вимовиши їх з притиском. — Що б робив? Шукав розваги на стороні чи ні?

 — Авжеж ні, — Назар повернув до мене обличчя. — Я б ніколи не зрадив, якби моя дівчина чи дружина захворіла. І якби вона була здорова, то я б теж її не зраджував! 

 — Я рада за тебе, — я не хотіла, чесне слово, але в моєму голосі пролунав виразний сарказм. — Знаєш, Назаре, зарікатися ніколи не варто. Єва недавно говорила, що вичитала в якійсь книзі з езотерики таке… Якщо людина надто категорична, то життя їй посилає уроки, ставить саму у таку ситуацію, як тих людей, яких вона засуджувала. Наприклад, хтось не сприймає людей у візках, і в нього народжується дитина з ДЦП… Або ти кажеш, що ніколи не зрадиш і…

 — От тільки не треба, — тепер і Назар розізлився. — Якщо я сказав, що не зраджу, то так воно й буде! Я доросла людина з твердими моральними принципами!

 — Святослав Вікторович теж з принципами. І тобі не варто робити якісь домисли про нього тільки через те, що він чомусь тобі несимпатичний! — відповіла я. 

 — А тобі не варто бігати перед ним на задніх лапках і розхвалювати, може, мені це неприємно!

 — Де я його розхвалювала? Ти сам, між іншим, заговорив про нього. Отож сам почав розмову і сам образився. Це так “по-дорослому”, — хмикнула я. 

 — Я просто не впізнаю тебе, — раптом він сказав тихо, ніби опам’ятавшись і придушивши в собі гнів. — Ти стала інша… не така як завжди…Раніше ми ніколи не сварилися…

 — Назаре, я не хочу сваритися, — я торкнулася його руки.  — Мабуть, ми обоє неправі. Кожен погарячкував, коли треба було змовчати, ну або якось пожартувати…

 — Так, вибач, — він стиснув мою долоню. — Я був неправий, що заговорив про нього. Ми не бачилися кілька днів, і ще два дні не побачимось, а я так бездарно змарнував ці пару годин, що ми їх проводимо наодинці…

 — Та вже в понеділок побачимось, — я усміхнулась. — До речі, запрошую тебе на вечірку з приводу мого дня народження. Тоді ж, у понеділок, про точний час світського прийому вам, шановні панове, буде повідомлено пізніше…