32. Поїздка додому

Коли ми повернулися зі Львова, був вечір п’ятниці, і я вирішила поїхати додому. Заскочила до гуртожитку, щоб скласти в дорожню валізу легкий одяг, який у цьому році вже очевидно не носитиму. Осінь вступила в свої права, по небу швидко бігли сірі хмари, було вітряно, і в калюжах під під’їздом уже плавало кілька жовтих кленових листочків. 

 — Ну що, гарно відпочила? — запитала мене Міра, яка лежала на ліжку, закинувши ноги на стіну. Десь вона вичитала, що це корисно для кровообігу і запобігає появі варикозу. 

Діна поїхала додому ще раніше, я її не застала. А Міра жила далеко, аж у Мукачево, і додому їздила тільки на канікули. Я завжди дивувалася, чому її занесло так далеко, адже сумно сидіти усі вихідні в гуртожитку, мені б точно не вистачало поїздок додому. Але Міра була цілком задоволена такими обставинами, і переводитися кудись до Ужгорода навіть не думала.

 — Та хіба то відпочинок, — я знизала плечима. — Сиділа на тій конфі цілий день, лише ввечері можна було піти погуляти, але я не пішла, голова боліла…

 — Треба було зареєструватися і піти гуляти, — порадила Міра. — Ніхто б і не помітив твоєї відсутності… Втім, ти надто хороша дівчинка для такого. Як і для того, щоб з кимось замутити там на скору руку.

 — Так, це точно не моє, — погодилась я. — Добре, піду, бо не встигну на автобус. Гарних вихідних тобі, Міро!

 — І тобі, — ліниво відгукнулася сусідка, зняла ноги зі стіни і вляглася вже нормально, зацікавлено дивлячись у свій телефон.

Я підхопила валізу, вдягнула куртку, взула кросівки, і вийшла з кімнати. Вже на сходах почула позаду себе власне ім’я, озирнулася — й побачила Назара. Він був так само з сумкою, отже, теж їхав додому. Нам потрібно було на один автобус, тільки він виходив раніше, у районному центрі, а я їхала далі, в маленьке містечко в самому куточку області. 

 — Я думав, ти вже поїхала, — сказав він, наздоганяючи мене і забираючи в мене валізу. 

 — Та вона легка, — я усміхнулась. — А я теж думала, що ти вже поїхав…

 — Мене затримав керівник дипломної, — відповів Назар. — Але все на краще, тепер ми поїдемо разом…

Його погляд сказав мені все — що він скучив, радий мене бачити, що мене йому не вистачало. Але він, як завжди, був надто стриманий, щоб усе це озвучити. А я теж не була любителькою різних сентиментів. 

 — Так, все на краще, — кивнула я…

***

Коли ми сіли в автобус, вже стемніло. Пасажири, більшість з яких складали студенти, що поспішали на вихідні до рідних домівок, швидко заповнили салон,  деякі навіть лишилися стояти. Водій вимкнув світло у салоні і завів двигун. Ще мить — і автобус рушив, вогні автостанції поповзли назад, а за ними — і ланцюжок вуличних ліхтарів, висотки з безліччю різнокольорових вікон,  барвисті вивіски і яскраво освітлені вітрини… Згодом вогнів стало менше,  потім мигнули останні споруди міста, і навколо залишився тільки ліс — великий, темний і якийсь загадковий, немов наш автобус випадково перетнув кордон між світами і зараз ми заглиблюємося у якусь Нарнію, де от-от з-за повороту вийде справжній дракон…

Я навіть на мить повірила, що світло, яке виникло попереду,має якесь казкове походження, та за мить чари розсіялися, і повз нас проїхала звичайна автівка. 

 — А ваш викладач, ну отой, Шевченко, не їздив з вами? — раптом запитав Назар. — Я його вчора в універі бачив, а ти казала, що він теж на конфу їде…

 — Їздив, але повернувся раніше, у нього дружина захворіла, — нехотя відповіла я. Розмовляти з Назаром про Святослава Вікторовича — це як ходити по тонкій кризі, заняття не дуже безпечне…

 — Добре, — кивнув Назар. — Ну не те, що вона захворіла, а те, що ви не були там разом. Мені здається, він якийсь неприємний…