31. "Вам треба писати"

— О ні! — вирвалося у мене. 

Я гарячково видалила файл з оповіданням, але хіба це щось могло змінити? Святослав Вікторович все одно вже побачив, що там було. Сподіваюся, він не прочитав це до кінця, а лише початок! 

І все одно мені було дуже, дуже соромно. Обличчя пашіло так, немов мене ошпарили окропом, руки тремтіли, коли я почала набирати відповідь. 

 “Дуже прошу вибачення за свою неуважність! Той текст, то був просто жарт, я не збиралася його ніде оприлюднювати, а тим більше надсилати вам! Мені дуже соромно…”

Він прочитав моє повідомлення і почав щось відповідати. Мені здалося, що писав дуже довго, хоча насправді може минула хвилина, від сили дві. Я не могла наважитися відійти від телефону, дивлячись на крапочки, що танцювали на екрані, немов від цього залежало моє життя.

Коли ж відповідь все-таки прийшла, я змушена була прочитати її кілька разів, морзок відмовлявся вірити, що він не обурився і не розгнівався на мене. Навпаки, здалося вся ця ситуація його потішила. 

“А у вас є письменницький талант, — написав мені Шевченко. — Я б радив вам писати і далі. Тільки все ж, якщо не складно, змініть імена героїв.”

“Я вже все видалила! — прожогом відповіла я. — Не хвилюйтесь, то був єдиний екземпляр. І взагалі я жартома писала, просто стало нудно… Я почуваюся якоюсь дурепою зараз… “

“О, не беріть у голову, — відповів Святослав Вікторович. — Це найменше, про що ви маєте взагалі переживати. Тому заспокойтесь і відпочивайте. Тільки скиньте, будь ласка, мені ту програму, ви її не видалили?”

“Ні, зараз все буде”, — я відправила йому потрібний файл. 

“Чудово, дякую, Ілоно. Добраніч!”

“Добраніч! Дуже вам дякую!” — написала я. 

“За що дякуєте?” — здивувався він. 

“Ну, що ви не розгнівались”, — відповіла я. 

“Чому я мав гніватися? Ви ж не виклали це в інтернеті, все добре, забудьте про це непорозуміння”, — він поставив веселий смайлик. 

Я ще раз попрощалася, і ми завершили розмову. 

Не можу передати словами, як мені відлягло від серця, коли Святослав Вікторович написав “Забудьте про це непорозуміння”. Все ж він дуже хороший. Найкращий! 

Повернулися Олеся і Христя, весело обговорюючи якесь своє знайомство у “Криївці” з місцевими хлопцями. 

— Шкода, що ти не захотіла з нами піти! — сказала Олеся мені. 

— В мене мігрень, — повторила я своє виправдання. 

— І тому ти сидиш за компом? — не повірила Христя. — Коли в моєї мами напад мігрені, вона лежить у темній кімнаті з компресом на голові, в якщо пробує піднятися, то її починає нудити. А по тобі й не скажеш, що в тебе щось болить.

— Я ліки випила, і мене трохи відпустило, — продовжувала брехати я. — Думала, що ляжу спати, але Назар подзвонив…

— Це твій хлопець? — поцікавилась Олеся. — Мабуть, скучив за тобою? То це тому ти не пішла гуляти, він не дозволяє? 

— Та дозволяє, — я знизала плечима. — Назар хороший, в мене з ним проблем немає. 

“Крім однієї проблеми — що я закохана в іншого”, — додала подумки…