29. "Я повертаюся"

Виявилося, що наш потяг уже під’їжджав до Львова. Тільки те, що відразу за Святославом Вікторовичем у купе з’явилися галасливі хлопці, всі почали стягувати з полиць свої валізи, комусь телефонувати, врятувало мене. Недарма говорять, що коли ти потрапляєш у незручну ситуацію, треба вдавати, що такий у тебе і був план. Хай навколо повний розгардіяш і ти відчуваєш паніку і тривогу — слід робити покерфейс і говорити: “Саме це я й планувала”. 

Коли наш потяг прибув до Львова, місто зустріло нас прохолодним повітрям з запахом дощу, який тільки що пройшов, і ароматом кави, який, здавалося, був тут усюди — на вокзалі, на вузьких вулицях, навіть у самому тумані, що ліниво стелився між старими будинками. Я стояла на пероні з рюкзаком у руках і дивилася, як Святослав Вікторович перевіряє документи та квитки, спокійний і зібраний, як завжди.

— Дівчата, не відставайте, — сказав він, переводячи погляд з мене на Олесю і Христину. — До готелю недалеко, але Львів має властивість заплутувати тих, хто тут уперше.

— Це звучить як попередження, — засміялася Христина.

— Це і є попередження, — усміхнувся він у відповідь.

Я мовчала, хоча всередині все стискалося від самого факту, що ці три дні ми проведемо поруч. 

Готель розташовувався неподалік від центру, у старій будівлі з високими стелями й великими вікнами. У холі пахло деревом і свіжою випічкою, а адміністраторка привітно усміхнулася нам, простягаючи ключі.

— У вас два сусідні номери, — сказала вона. — Для студенток і окремо для викладача.

Олеся одразу пожартувала:

— Ну все, Ілоно, будеш ходити у гості до Святослава Вікторовича, дисертацію свою писати…

— Замовкни, — прошепотіла я, відчуваючи, як щоки моментально стали гарячими.

На щастя, Святослав Вікторович цього не почув. Або зробив вигляд, що не почув.

Після короткого відпочинку ми вирішили пройтися містом. Львів вражав мене буквально всім — старими кам’яницями, вузькими вулицями, бруківкою, по якій гучно стукали підбори перехожих, музикантами на площі Ринок і атмосферою, ніби час тут рухався повільніше.

— Тут неможливо поспішати, — сказала я, коли ми проходили повз Домініканський собор.

— Саме тому я люблю Львів, — відповів Святослав Вікторович. — Колись, як вийду на пенсію, переїду сюди, і буду неквапливо гуляти вулицями і сидіти в кав’ярні, вітаючись з молоденькими дівчатами і знімаючи перед ними капелюха. 

Я глянула на нього й ледь не усміхнулася від того, наскільки ці слова пасували йому самому.

Ми зайшли до старої кав’ярні, де було напівтемно і затишно. На стінах висіли старі фотографії міста, а з динаміків тихо лунав джаз.

— Якщо конференція буде нудною, я залишуся тут жити, — заявила Христина, розмішуючи цукор у каві.
— Тоді тобі доведеться працювати на львівську каву, — засміявся Святослав Вікторович.
— Це достойна мотивація, — підтримала Олеся.

Я майже не брала участі в розмові, лише слухала його голос і ловила себе на тому, що запам’ятовую кожен погляд, кожну усмішку. Мене дратувала власна закоханість, бо вона була абсолютно недоречною, але водночас я нічого не могла із собою зробити.

Увечері ми ще довго гуляли центром. Біля Оперного театру вже запалили ліхтарі, і місто стало зовсім іншим — теплим, золотавим, трохи казковим. Святослав Вікторович розповідав нам якісь історії про старий Львів, а я думала про те, що могла б слухати його безкінечно.

До готелю ми повернулися вже втомлені. Олеся з Христею розтяглися на своїх ліжках, а я відкрила валізу, щоб дістати піжаму, і раптом побачила в ній записник, який точно не був моїм. Я розгорнула його і побачила добре знайомий почерк. Це був блокнот Святослава Вікторовича, мабуть, тоді, коли він увійшов до купе, а я розмовляла з Євою, я від хвилювання згорнула у валізу всі папери, які лежали на столику, і не побачила, що там не все належало мені. 

Я взяла записник і вирішила віднести Шевченку. Раптом він його шукає? 

Коридор був порожній і тихий. Я лише привідчинила двері номеру, але спинилась, коли почула голос Святослава Вікторовича. Він стояв біля вікна спиною до мене й розмовляв із кимось телефоном. 

— Знову рецидив?.. — його голос звучав напружено й зовсім інакше, ніж зазвичай.

Я завмерла, не знаючи, чи варто йти далі.

— Лікарі що кажуть?.. Ні, я зрозумів… Я виїжджаю сьогодні ж.

Кілька секунд було тихо, а потім він важко видихнув і провів рукою по обличчю.

— Передай їй, що я скоро буду.

Я хотіла причинити двері, але вони зрадницьки рипнули. Святослав Вікторович різко обернувся.

— Ілона? — втомлено промовив він. — Ти ще не спиш?

— Я… випадково сховала разом із своїми речами ваш записник, — тихо відповіла я і простягнула блокнот йому. — Подумала, що може, він зараз вам потрібен…

На мить між нами повисла незручна тиша. Святослав Вікторович узяв записник і якусь мить дивився на нього так, ніби вперше бачив. 

— Мені доведеться повернутися до Києва, — сказав він тихо. — У дружини проблеми зі здоров’ям. Вона в лікарні.

Я не знала, що відповісти. Усі слова здавалися недоречними.

— Сподіваюся, з нею все буде добре, — нарешті сказала я.

Він кивнув, але в його погляді залишалася тривога, якої я раніше ніколи не бачила.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Львів за вікном шумів дощем і далекими голосами, а я лежала в темряві й думала про те, як дивно інколи руйнуються наші власні ілюзії. Не буде у нас навіть трьох днів разом, бо навряд чи ще колись підвернеться така можливість… А я тільки збиралася поговорити з ним про свої почуття. Але Всесвіт все ж зупинив мене і не дав осоромитися ще більше…

Я обійняла подушку і заплющила очі, відчуваючи, як гарячі солоні струмочки збігають по щоках. Дівчата спали, Шевченко поїхав, Назару я так і не зателефонувала. Все було неправильно, не так, як треба…Мені було дуже шкода себе, шкода Святослава Вікторовича, я не сумнівалася, що його дружина щось запідозрила і придумала цю хворобу, щоб викликати його назад до Києва…