28. "Навіть не думай здаватися"

Я не знала, що мені робити. Йти шукати Шевченка? Сидіти в купе і носа не показувати?Так якось незручно вийшло з цими віями, певно, я сама своїми власними руками викопала могилу для тих почуттів, які могли б у нас бути.

Ех, якби можна було все переграти… Якби можна було все розпочати заново. Якби замість тієї розмальованої машини було гарне, романтичне знайомство… Наприклад, у бібліотеці, я б впустила книгу, а він мені її подав, і наші руки зустрілися, і між нами пробіг би електричний розряд… І він би сказав: “Дозвольте запросити вас до ресторану…” І він би був неодружений… І в мене б не було Назара…

Остання думка якось неприємно дряпнула мене і змусила отямитись. Якось негарно стосовно Назара мріяти, щоб його не було…Але ж я не винна, що мрію… Я не кажу цього вголос і ніколи не скажу…

Але моя рука мимоволі потяглася до валізи і дістала звідти новий записник — товстий, у картатій палітурці, я брала його з собою, щоб конспектувати  виступи на конференції, раптом там буде щось корисне…

Ще мить — і в моїй долоні опинилася ручка, і я вивела на першій сторінці записника великими каліграфічними літерами:”Якби все було не так”.

І почала писати — гарячково, перебуваючи ніби аж у якомусь трансі, не бачачи і не чуючи навколо нічого. Якби я була в купе в цей час не сама, то точно той, хто склав би мені компанію, міг би запідозрити, що зі мною коїться щось дивне. Наче я була під впливом якихось речовин. Втім, вчені кажуть, що закоханість змушує наш організм виробляти такі ж гормони з ейфоричним ефектом, що виділяються під впливом наркотиків. Може, кохання не так негативно впливає на здоров’я, однак на психічний стан — ще й як! 

Увесь світ раптом звужується до одного маленького віконця, у якому ти бачиш об’єкт своєї пристрасті. Якщо він поруч — ти літаєш на крилах. Якщо ж він зникає з твого обрію — починається справжня “ломка”. Недарма Єва,  коли вивчала своє НЛП, розповідала, що у пікаперів є такий метод прив’язати до себе свою “жертву” — вони то обожнюють її, огортають любов’ю і піклуванням, то стають безпричинно холодними або і взагалі зникають. Потім повертаються через якийсь проміжок часу і знову — слова кохання, обійми, подарунки… Щоб через кілька днів все повторилося спочатку. Бідолашні “жертви” немов летять на “американських гірках” — згори вниз і знову на шаленій швидкості нагору. Радість,  обожнювання, ейфорія змінюються сумом і депресією, а тоді знову радістю від того, що об’єкт кохання знову з’явився поряд… і знову по колу…

Раптом, ніби відчувши, що я думаю про Єву, у мене в сумочці задзвонив телефон. Я дістала його і побачила на екрані ім’я своєї подруги. 

 — Привіт-привіт! Як ти там? Уже гуляєш по Львову? — затараторила вона. 

 — Та де там, ще не доїхала… Ну, скоро буду…

 — Ех, я тобі навіть трохи заздрю, — зітхнула Євуся. — В такому романтичному місці та з таким класним чоловіком…

 — ТЬи так говориш, наче я з ним їду просто погуляти по місту… Насправді, крім мене й нього тут ще Олеся з Христею. 

 — Ви всі в одному купе? — уточнила Єва. 

 — Ні, дівчата окремо, а ми зі Святославом Вікторович разом… ну, тобто по сусідству, — тут же ви правилася я. — І ще хлопці є, але вони пішли до друзів у сусіднє купе…

 — А хлопці симпатичні? — діловито запитала Єва. 

 — Я не звертала на них увагу, — швидко відповіла я. 

 — Ой, я забула, що ти думаєш тільки про Назара, — хихикнула Олеся. 

 — Припини, ні про кого я не думаю, — знітилась я. 

 — А може, ти мрієш про Шевченка? Він дуже привабливий насправді…

 — Він одружений, — нагадала я. 

 — Подумаєш, багато видатних людей були одружені не по одному разу! Не здавайся, бийся за нього! 

 — З ким мені битися? — засміялася я. — І навіщо?

 — Та хоча б зі своїми комплексами! Ти маєш дати йому зрозуміти, що він тобі подобається! 

 — Цікаво, як же мені дати йому зрозуміти, що він мені подобається? — буркнула я. 

Єва на мить замислилася. 

 — Ти можеш написати йому листа…

 — Не думаю, що це гарна ідея, — відповіла я. — Але дякую за пораду.  

 — І навіть не думай здаватися, — твердим голосом промовила Єва.  —  Просто сьогодні дай йому знати про свої почуття, і поглянь яка буде його реакція. 

 — Обов’язково, так і зроблю, дам йому зрозуміти, що я день і ніч думаю про нього, —  напівжартівливо повторила  я. 

 І раптом замовкла, побачивши, як двері в купе відчинилися, і на порозі з'явився Святослав Вікторович. Його очі уважно впилися в моє обличя…Чорт, як це я прогавила його… Що він чув? І чи зрозумів, що мова йшла про нього?..