27. Цитуючи Стаута

Я читала раніше в книгах вираз про те, як серце ніби падає вниз, і завжди думала, що це просто красивий вислів, але цієї миті я відчула його на собі. У мене дійсно було відчуття, ніби серце запурхало в грудях, як налякана пташка, а потім на мить перестало битися. Потім воно почало битися знову, то калатаючи сильніше, то стихаючи майже до норми, то знову пускаючись берега. Весь цей час, я, вдаючи, що слухаю, ще й киваючи при цьому і підтакуючи, намагалася непомітно для співрозмовника віддерти вії з другого ока, щоб привести свою зовнішність до такої-сякої симетрії ( якщо з накладними підуть і свої вії, то хай вже обидва ока будуть лисі…)

Але кляті вії на правому оці сиділи, як суперклеєм приклеєні. Здавалося, їх можна зняти лише зі шкірою. 

 — Що сталося, вам щось потрапило в око? — зрештою Святослав Вікторович звернув увагу на мої маніпуляції з повікою. 

 — Ага, вії, — пробубоніла я, мало не плачучи. 

 — Може, потрібна допомога?

І він раптом легенько взяв мене за підборіддя, повернув моє обличчя до себе, і зазирнув мені в очі. Я мимоволі замружилась, це виглядало по-дурному, але, по-перше, я розгубилася, по-друге, мені стало соромно, що тепер він точно побачить, що на одному віці є накладні віїї, а на другому немає. А по-третє… По-третє десь в глибині моєї душі спалахнула несмілива надія, що він мене зараз поцілує. 

Але він не став мене цілувати, лише процитував уривок з якоїсь книги:

 — Мені щось потрапило в око. — Погано. У ліве чи праве?— Зараз зрозумію. «Господи,— подумав я, — де вона була всі ці роки, щоб повестися на такий банальний трюк?» Я нахилився, щоб зазирнути в її очі, які були за десять дюймів від мене, а вона зазирнула в мої.— Я бачу,  — сказала вона.— Так? І що ж це таке?— Я. В обох очах. І витягти мене неможливо. 

 — Хто це написав? — запитала я. Моя тахікардія стала ще сильнішою ( якщо, звісно, це було можливо). Тепер биття серця навіть віддавалося у вухах. 

 — Рекс Стаут, роман “Смертельна пастка”, — відповів Святослав Вікторович. 

 — Ви знаєте напам’ять цілі романи? — я була вражена. 

 — Ні, лише окремі уривки, які мені сподобались. У мене гарна пам’ять. Я не вчив це спеціально, воно саме запам’яталося. Схоже, у вашому оці немає жодного сторонього тіла, Ілоно. Але ці ваші вії… може, їх краще зняти? Думаю, це саме вони спричиняють дискомфорт…

Я ладна була крізь землю провалитися від сорому.

 — Я не знаю, як їх зняти, — сказала дуже тихо, відчуваючи, як до щік приливає кров. 

 — Можна пошукати інформацію в Інтернеті. — він узяв телефон і почав швидко набирати запит. — Ось, штучний інтелект каже, що потрібно взяти засіб для демакіяжу, нанести на ватний диск і приклавши до лінії росту вій, потримати так, засіб розчинить клей, і тоді вії можна легко зняти пінцетом, або й просто пальцями. Є у вас міцелярна вода або двофазний засіб для демакіяжу?

 — Так, є, у валізі, — пробурмотіла я. 

 — Діставайте, будемо перевіряти, чи ці рекомендації працюють, — розпорядився Шевченко. 

Я відкрила валізу і дістала звідти косметичку. Тоді рясно змочила ватний диск міцеляркою і приклала до повіки.

 — А скільки тримати? — запитала в Шевченка. 

 — Хвилини достатньо, — він з виглядом професора медицини торкнувся моєї повіки, прибираючи ватний диск, і за мить тримав кінчиками пальців злополучні вії.  — Тримайте, — він простягнув їх мені.

 — Дякую за допомогу, — я знічено йому усміхнулася.

 — У вас дуже красиві очі, — сказав він раптом. — Не потрібні якісь додаткові засоби, вони красиві від природи. 

 — Мабуть, вони дуже червоні, — сказала я. 

 — Треба зробити компрес. Візьміть мінеральну воду, змочіть диски і  покладіть на очі. І приляжте трохи. Я сяду на сусіднє сидіння, все одно ті хлопці поки не повернулися. 

Я так і зробила, лягла, заплющивши очі і поклавши на них компреси. Раптом я відчула, як його руки накрили мене пледом. Це було якось так зворушливо, він знову турбувався про мене, як було тоді, в універі, коли згасло світло… Може, я йому небайдужа? Може, він зараз мовчить, бо збирається з духом, щоб зізнатися мені в коханні? Я, затамувавши подих, очікувала цих слів, знала, що вони будуть незвичайні, може, він навіть прочитає мені свої власні вірші… Я була в передчутті того, що зараз почую від нього…

Але мовчання затягнулося, і зрештою я обережно зсунула диски і розплющила очі, щоб поглянути, що робить Шевченко. І тут мене спіткало гірке розчарування. Виявилося, що його взагалі немає в купе. Поки я лежала і мріяла про його зізнання, він тихо вийшов і залишив мене саму…