26. Майже як побачення

Коли я прийшла на вокзал, то двоє дівчат, які мали їхати зі мною — Олеся і Христина — уже були там. А от Святослав Вікторович ще не з’явився.

Я заговорила з дівчатами і раптом почула позаду його голос.

 — Доброго ранку, — сказав він, підходячи до нас.  І тут, певно, побачивши метаморфози, які відбулися з моєю зовнішністю, Святослав Вікторович замовк. Невже все так страшно? 

 — Цікавий експеримент, — сказав він після паузи. — Але з натуральним кольором вам, Ілоно, було краще…

 — Це не стійка фарба, вона скоро змиється, — одразу запевнила я. 

 — Ну тоді все гаразд, — він усміхнувся. — Коли я вчився в університеті, то раз пофарбувався в білий колір, мій вітчим мало інфаркт не схопив. Він у мене чоловік консервативний, не розмовляв зі мною кілька днів. Але потім змирився…

 — А у вас є фото, де ви в білий колір пофарбовані? — влізла Христя, яка, здається, не проти була попускати бісики симпатичному викладачу. — Цікаво подивитися…

 — Десь ніби були в хмарі, — він щось поклацав у телефоні і показав фото нам. Ну до чого ж він був гарний у молодості, прямо якась рок-зірка, такий типаж зовнішності і одяг неформальний. Зараз, в цих ділових костюмах він виглядав не те, щоб гірше… просто більш схоже на інших. Лише очі були такі самі і в Святослава-студента і у нашого викладача. 

 — Вау, шкода, що ми трохи розминулися у часі, я, певно, б у вас закохалася, — усміхнулася Христя, показуючи ямочки на щічках. 

Я подумала, що це “розминулися в часі” прозвучало так, ніби Шевченко був якимось старим дідуганом. Втім, хай Христина не закохується в нього… Бо…

Я не додумала думку до кінця, адже в цю мить оголосили про початок посадки до потяга, і ми зайшли у вагон. 

Два місця були в одному купе, а два — в сусідньому.  Христина  дуже засмутилася. коли Святослав Вікторович сказав, що поїде в  одному купе зі мною. 

 — Не втрачатимемо даремно час, попрацюємо над дипломною Ілони, — сказав він. 

Дівчата глянули на мене якось скоса, але протестувати не стали. Взяли свої сумки і пішли в сусіднє купе. 

Моє серце мало не вискакувало з грудей від хвилювання, коли виявилося, що ми з ним сидимо наодинці. Два інших місця поки що ніхто не зайняв. Це було хвилююче, і мені хотілося, щоб туди так ніхто й не сів, але вже перед самим відправленням до купе увійшло двоє хлопців, привіталися і вмостились навпроти нас. 

Правда через деякий час вони вийшли, залишивши свої речі, сказали, що у них друзі їдуть у сусідньому купе,  і ми з Шевченком знову лишилися наодинці. Постіль не брали, бо у Львові ми мали бути за вісім годин, якраз під вечір. Буде час розташуватися в готелі і відпочити перед завтрашньою конференцією. Зворотні квитки були у нас на післязавтра. 

Провідниця принесла чай і печиво, я дістала з сумки свої бутерброди, а Святослав Вікторович свої. Спершу мені було якось незручно, адже це все виглядало… ну, звісно, не як справжнє побачення, але трішки нагадувало його. Ми сиділи, їли бутерброди, пили чай і він розповідав про те, як сам був студентом. 

Виявляється, Святослав Вікторович у ті роки захоплювався стендапом, йому навіть пророчили кар’єру артиста. Але зрештою він не наважився щось кардинально змінювати у житті, в основному через батьків, вони самі були вчителями і хотіли й сина бачити на вчительському поприщі. 

 — Але я не пішов працювати до школи, — сказав він, відпиваючи ковток чаю і замислено дивлячись у вікно. — Щоб працювати з дітьми, треба бути або пофігістом, або фанатом педагогіки. А я любив теорію — мови, літератури, мені було цікаво щось досліджувати. Тому коли мені запропонували роль викладача, я погодився, не роздумуючи…

У мене раптом зачухалося око. Уважно слухаючи Святослава Вікторовича, я на автоматі підняла руку і потерла повіку. І тільки тоді, коли відвела долоню від обличчя, зрозуміла, що трапилось. На руці лежали мої накладні вії, що відклеїлися з одного ока…