23. У гуртожитку

Ми з Назаром якраз устигли вскочити до гуртожитку, перш ніж вахтерка тьотя Ніна замкнула двері. 

 — Довго гуляєте, — пробурчала вона, дивлячись на нас і хитаючи головою. — Наступного разу залишитесь надворі!

 — Вибачте, Ніно Олександрівно, — серйозно відповів Назар. — Надалі ми будемо пунктуальнішими. 

 — Гляди який джентльмен, — тьотя Ніна ледь усміхнулася. — “Надалі ми будемо…” Ти з якого факультету? З іноземних мов?

 — Ага, — кивнув він. 

 — Ну добре, йдіть вже, — царственно дозволила вона. — Але ніякої спільної ночівлі, бо вилетите з гуртожитку! 

Я відчула, що червонію.

А Назар так само невимушено і серйозно похитав головою:

 — До весілля ні-ні, обіцяю! 

Я пирхнула від сміху, дивлячись на спантеличене обличчя вахтерки. Вона тільки-но зрозуміла, що над нею кепкують, але трохи “зависла”, не знаючи, що обрати — насваоитися на нас чи махнути рукою. 

І поки вона думала, ми з Назаром побігли вгору по сходах. 

Спинилися біля дверей моєї кімнати, бо Назару було на поверх вище. 

 — До завтра? — якось запитально сказав він, дивлячись мені в очі.

 — До завтра, — відповіла я.

Він нахилився і легенько торкнувся губами моїх губ, це був не поцілунок навітиь, лише натяк. 

А ле тут наші двері відчинилися, і з кімнати висунулася голова Міри.

 — А я якраз із ванни йшла й почула, що хтось під дверима розмовляє, хотіла нагнати, бо вічно тут парочки товчуться, а потім під дверима пляшки, недопалки, вахтерка злиться… — скоромовкою забубоніла вона. — Добре, не буду вам заважати…

 І вже почала зачиняти двері, та я вхопилася за ручку:

 — Зачекай, я вже йду… Добраніч, Назаре!

 — Добраніч, — відповів він і пішов до сходів. Я ж заскочила до кімнати,  віддихуючись так, немов усю дорогу від вахти сюди бігла стрімголов. Чомусь мені було соромно, що Міра побачила наш “недопоцілунок”...

***

Дівчата сиділи, склавши ноги по-турецьки, на Діниному ліжку і зосереджено дивилися на карти, які були розкладені на покривалі. Значить, у Діни “гадальний” настрій — зрозуміла я. 

Діна розповідала, що її прабабуся була з ромів, і навчила бабусю ворожити на картах. А вже бабуся передала це уміння онучці. Правда, Діна користувалася ним рідко, як сама висловлювалася, “під настрій”. 

Бувало прийде сусідка, в якої проблеми на любовному фронті чи страх не скласти іспит, і просить Діну, і молить передбачити майбутнє, а Діна — ні і все. День не такий, настрій непідходящий. 

А часом вона сама, без жодних прохань, діставала з тумбочки пошарпану колоду карт, погладжувала її, поклавши на долоню, як кошеня чи якусь іншу маленьку живу істоту, і пропонувала:

 — Погадати вам? 

Відмовлятися вважалося не комільфо, раз тобі пропонують, треба згоджуватися і з завмиранням серця очікувати пророцтва — чи хороше, чи погане, про все Діна сповіщала без прикрас. 

Зараз Мірі, вочевидь, прийшли якісь недобрі новини, бо вона насупилась, перемішала карти і встала з ліжка. 

 — Може, ще й не збудеться, — сказала вона. — Піду чаю заварю. 

Діна підняла голову і поглянула на мене. Її великі карі очі здавалося, випромінювали якесь світло, і в мене аж мурашки пробігли по спині. 

 — А тобі, Ілонко, поворожити? — запитала подруга. 

 — Ну… можна, — з легким острахом сказала я. 

 — Тоді сідай сюди. Ти знаєш, що робити. 

Я взяла до рук колоду, перетасувала, потім зняла верхні карти і поклала їх під низ колоди, увесь час старанно думаючи про своє майбутнє. Чомусь перед очима промайнув Назар, потім я побачила Святослава Вікторовича…

Діна швидко підхопила колоду у мене з рук і почала розкладати карти по покривалу, повторюючи, як магічне заклинання:

 — Що було, що буде, і чим серце заспокоїться…