22. Нічна прогулянка

Ми звернули  з широкої, добре освітленої вулиці, у провулок, де ліхтарі горіли через один, а яскраво освітлених вітрин магазинів не було зовсім. В основному тут стояли старі дво- та триповерхові будинки, з зарослими деревами дворами, якісь установи, вже зачинені, стадіон, що здавався в темряві декорацією до якогось містичного фільму. Я тут ні разу не була, з моєю поганою просторовою орієнтацією, ходила лише головними вулицями, хоч і знаючи, що за ними є такі дворики і закапелки, та ні разу не заглядаючи до них. 

Ми йшли все далі й далі, минули стадіон і раптом вийшли на вуличку, що ніби вигулькнула з п’ятидесятих чи шестидесятих років минулого століття, ніби ми перетнули якусь межу між світами і опинилися в минулому. Будинки тут були одноповерхові, відділені від дороги дощатими парканами, десь загавкав собака, за ним другий… А за будинками раптом вигулькнуло озерце, оточене вербами і очеретом, якраз зійшов повний місяць і осяяв усю картину якимось таємничим потойбічним світлом, по темній воді простелилася срібляста доріжка. дерева стояли тихо і урочисто, не ворушачи навіть листком, і тільки цвіркуни заводили протяжну пісню, немов прощалися з літом. 

 — Як гарно! — пошепки сказала я. 

 — Ага, — кивнув Назар. — Правда, дивно, що посеред міста трапляються такі пейзажі? 

 — А ти пам’ятаєш, чи були цвіркуни в нашому дитинстві? Здається, не було, я десь пару років, як почала їх чути уночі, може це зі змінами клімату на більш теплий пов’язано?

 — Може, й через клімат вони переселилися до нас. Коли я був малим і ходив у садок та початкові класи, то вересень був холодним з самого початку, ми вже в кінці серпня могли ходити в куртках. А зараз он у середині вересня теплі ночі, як улітку. 

 — Може, через сотню років у нас тут виростуть пальми, — усміхнулась я. — Але зараз все ж ночі трохи прохолодніші, ніж улітку. Хоча дні й спекотні.

 — Змерзла? — Назар поглянув на мою легку сукню і короткий піджачок, зняв із себе джемпер, залишившись у футболці, і накинув мені на плечі.

 — Дякую, — сказала я, як зачарована, дивлячись на місячну доріжку, на туман, що клубочився між дальніми вербами, і здалося, що там танцювали на воді напівпрозорі жіночі постаті. Стало навіть трохи моторошно. 

 — Схоже на русалок, правда? — Назар ніби прочитав мої думки. — Як ілюстрація до віршів Шевченка. Не твого викладача, а Тараса Григоровича, — тут же додав він. 

Я подумала, що Святослав Вікторович теж, здається, пише вірші, але не стала казати про це Назару. Яка йому різниця?

Поглянула на годинник і відчула, як серце падає кудись вниз, немов вагончик на американських гірках. 

 — Назаре, через півгодини зачиняється гуртожиток, — сказала стривожено. 

 — Тоді ходімо, ми встигнемо, не переживай, — він узяв мене під руку.  — Тут всього десять хвилин іти…

Це було так мило — поспішати маленькими вуличками з вищербленим асфальтом, нахилятися, щоб гілля дерев не черкало голови, відчувати тепло від його джемпера і легкий цитрусовий аромат Назарового парфуму…

І раптом, коли ми вже вийшли до більших, двоповерхових будинків, мій погляд спіткнувся об автівку, що стояла під ліхтарем біля одного з під’їздів. Цей номер, що починався двома сімками, я добре пам’ятала. Біля невисокого, пофарбованого в гірчичний колір будинку стояла автівка Святослава Вікторовича. Отже, він десь тут живе. Цікаво, на першому поверсі, чи на другому?

 — Ілоно, ти мене чуєш? — виявляється, Назар мене про щось запитував, а я ніяк не зреагувала. Я навіть не почула, про що він говорив. Я уявляла, як за одним із цих вікон Святослав Вікторович сидить за столом з дружиною, подає їй чашку чаю, і їхні пальці сплітаються… А може, вони вже сплять, обійнявшись, після того, як пристрасно кохались…

 — Ой, вибач, я замислилася, — мій голос пролунав буденно, незважаючи на хаос, який цієї миті панував у моїй голові. Все ж я добре прокачала в ці останні дні навик думати про одне, а говорити зовсім інше…