21. Втеча по-англійськи

В мене в горлі пересохло, а серце ладне було вистрибнути з грудей. Чому я так хвилювалася?Мабуть, тому, що розуміла — я не кохаю Назара. А хоча хтозна, яке воно кохання? Он нам на лекціях з психології розповідали, що є безліч різновидів цього почуття. Це ще давньогрецькі філософи знали. За їх твердженням. ерос — це була пристрасна, романтична та сексуальна любов. Філія — глибока дружба, любов і повага. Сторге — ніжна сімейна любов. Агапе — безумовна, альтруїстична любов до людей і світу в цілому. Існували і людус — грайлива любов, флірт, і прагма — це кохання з розрахунку, раціональне, практичне почуття. А була і манія — одержима, безумна любов, що характеризувалася ревнощами і залежністю від партнера. 

Певно, між нами з Назаром була філія. Це нічим не гірше за людус, і тим паче краще за манію. Але… Знову те “але”.

 — Можна, я відповім трохи згодом? — запитала я. 

 — Так, авжеж, — він не став наполягати. Поглянув на мене якось сумно. 

Авжеж, за всіма канонами, коли дівчині освідчується хлопець, вона має кинутися йому на шию, пищати від захвату, чи дивитися вологими від сліз щастя очима і усміхатися… А я відчувала лише незручність. Мені хотілося тихенько взутися, взяти свою сумку і піти, лишивши Назара тут. Може, завтра ця розмова забудеться? Ми прикинемося, що обом це приснилося чи примарилося. І можна буде знову дружити, як колись, і розмовляти про все на світі.

Але обоє ми розуміли, що “як колись” уже не буде. 

У великій кімнаті музика знову змінилася зі швидкої на повільну. 

 — Ходімо потанцюємо? — спитав Назар і простягнув мені руку. 

 — Ходімо, — я вклала свою долоню в його. Хотілося опинитися знову між людей, веселитися, танцювати, не думати про ті дурні різновиди кохання… І не думати про Шевченка, в якого взагалі дружина є! Це неправильно, що я зараз згадала його і подумала, що якби він сказав, що хотів би, щоб між нами було щось більше, ніж просто дружба, я б не гаючи часу відказала, що теж цього хочу.

Певно, я зіпсована, нехороша людина. Я не заслуговую поваги. 

Але музика і руки Назара, які лягли мені на талію, дивним чином мене заспокоїли. Я ніби викинула з голови всі переживання і бездумно рухалась, поклавши голову Назару на плече. З ним було спокійно і надійно. Я могла б уявити собі наше майбутнє — як ми закінчуємо універ, йдемо працювати — в школу, а може, й не за своєю спеціальністю, а в якомусь крутому офісі… 

Уявила собі наше весілля і як я гуляю з коляскою… Все це яскраво і чітко виступало перед моїми очима, ніби я зазирнула в якийсь паралельний світ, де час ішов швидше, тож я могла побачити своє майбутнє, причому різні його моменти одночасно, як на якійсь дивній карті бажань. 

 — Про що ти думаєш? — неголосно запитав Назар, схилившись до мого вуха. 

 — Не знаю… Про всяку всячину, — відповіла я. 

 — А я про те, що, може, нам втекти звідси? — він усміхнувся.  — Біля нашого гуртожитку є одне класне місце, я хотів тобі його показати. 

 — Тоді давай втечемо, — кивнула я. — По-англійськи, не прощаючись. Бо як Єва побачить, що ми йдемо, здійме галас. 

 — Ага, — Назар змовницьки приклав пальця до губ. — Зараз почнеться швидкий танець, ми станемо десь близько до дверей, а коли всі почнуть танцювати і музика буде достатньо гучною, тихенько прокрадемось в коридор…

Ми так і зробили, навшпиньках вийшли в передпокій, знайшли своє взуття і куртки, накинули їх на плечі і вийшли з будинку. Якийсь хлопець, імені якого я не запам’ятала, провів нас поглядом, але нічого не сказав. Може, подумав, що ми йдемо на подвір’я покурити. 

Але ми пройшли доріжкою до хвіртки, відчинили її і вже за хвилину опинилися на тихій вуличці, де жив Костя. Громадський транспорт уже не ходив, на таксі в нас грошей не було, але ми були молоді і бадьорі, що там ті пару кілометрів до нашого гуртожитку? Та й погода була хороша — бабине літо вступило у свої права, і стояв тихий, теплий, якийсь оксамитовий вечір. 

 — Так що ти хотів мені показати? — нетерпляче запитала я. 

 — Почекай, скоро все побачиш, — відповів Назар.

Ми йшли безлюдною, сонною вулицею, тримаючись за руки, і мені здавалося, що всі люди з міста кудись зникли, і на цілій планеті залишились одні ми, як Адам і Єва двадцять першого століття…