20. Зізнання

Ще дорогою до Костиного будинку я відчувала дивне хвилювання, яке не могла пояснити навіть собі. З неба накрапав дрібний дощик, і ми йшли під однією парасолькою, торкаючись плечима, це створювало якусь інтимну атмосферу. 

— Ти сьогодні якась замислена, — раптом сказав він, глянувши на мене збоку.
— Я просто інтровертка, — відповіла я. — Коли маю бути в компанії незнайомих людей, завжди хвилююся.
— Будемо триматися поруч і, в разі чого, спільними силами відбиватися від незнайомців, — він усміхнувся. — До речі, я теж інтроверт…

Я не встигла відповістиі, бо ми вже підійшли до будинку. Світло з вікон лилося на подвір’я, зсередини долинала музика й сміх. Назар відчинив двері й пропустив мене вперед.

— О, ви прийшли! — вигукнув Костя, з’явившись у коридорі. — Нарешті!
— З днем народження! — сказала я, вручаючи імениннику подарунок.
— Не загубіться тут, — засміялася Єва, що вийшла назустріч нам слідом за Костею. — Я вас усіх зараз познайомлю.

Вона потягнула мене за руку, і вже за кілька хвилин я зосереджено намагалася запам’ятати імена всіх присутніх, розуміючи, що все одно позабуваю їх. 

Ми сіли за великий стіл, заставлений їжею та напоями. Назар сидів поруч, нахиляючись до мене крізь шум.

— Тобі комфортно? — запитав він тихо.
— Так, — кивнула я. — Наче все гаразд.

Він ледь помітно усміхнувся, але нічого не відповів, лише відвів погляд.

Після кількох тостів музика стала голоснішою, і хтось вигукнув: «Танцюємо!». Єва одразу підскочила.

— Ілоно, ходімо! Без відмовок!
— Може, ми тут в куточку посидимо, — спробувала потрогуватися я, але Єва відмовок не приймала, тож я опинилася в колі танцюючих, шукаючи поглядом Назара, який саме десь відходив, певно, до вбиральні. 

В кімнаті вимкнули верхнє світло,  я тільки почала втягуватися в ритм, як до мене підійшов один із хлопців.

— Привіт, Ілона, так? Я Артем, — сказав він, усміхаючись. — Потанцюємо?
— Ну… давай, — відповіла я, трохи невпевнено.

Спочатку все було нормально, але згодом Артем почав нахилятися ближче.

— Ти дуже гарно рухаєшся, — сказав він, не відводячи погляду.
— Дякую, — коротко відповіла я, відчуваючи незручність.
— Може, відійдемо кудись, де тихіше? — додав він, уже майже шепочучи.

Я саме збиралася відмовити, як помітила Назара. Він стояв осторонь і дивився прямо на нас.

За мить він підійшов.

— Ілоно, можна тебе на хвилину? — сказав він, навіть не дивлячись на Артема.
— Так, звісно, — швидко відповіла я, відчуваючи полегшення, що позбулася нав’язливого залицяльника. 

Ми вийшли в коридор, де було тихіше. Я подивилася на нього уважно.

— Що сталося?
Він провів рукою по волоссю й на мить заплющив очі.

— Я… давно хотів із тобою поговорити, — почав він.
— То говори зараз, —  сказала я. — Бо так ще довго шукатмеш слушної нагоди. 

Він зробив глибокий вдих.

— Я боявся, що якщо скажу це, то все зіпсую. Що тобі це не сподобається…
— Назаре… — тихо озвалася я.
— Але сьогодні, коли я побачив тебе з ним, — перебив він, — я зрозумів, що більше не можу мовчати.

Він подивився мені прямо в очі.

— Ти для мене не просто подруга, Ілоно. І вже давно. Я хочу бути поруч із тобою… не лише як друг.

У коридорі запала тиша, лише приглушена музика нагадувала про вечірку за стіною.

— Ти серйозно? — тихо запитала я.
— Абсолютно, — відповів він. — Я не чекаю відповіді прямо зараз, але…

Продовження — завтра о 22.00!

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко, щоб не загубити і дізнатися, що буде далі!

Якщо ви ще не зареєстровані на Букнет, то щоб не загубити книгу, зареєструйтесь - це безкоштовно і не займе багато часу!