19. Приємно, коли тебе хочуть захистити

То була якась дивна розмова, мені здалося, що кожен із нас ніби говорив своєю мовою, а в кінці Святослав Вікторович сказав, що в юному віці легко вилікуватися від страждань нерозділеного кохання. 

 — Бо у вас попереду все життя, — сказав він якось сумно. — Ще стільки всього трапиться, що ви будете потім з ностальгією згадувати, як плакали через те, що однокласник обрав не вас.

 — От іще, чого б я таке згадувала! — пирхнула я, і подумала, що скоріше буду згадувати у старості ці наші диспути про кохання і те, як ми йшли, тримаючись за руки по темному коридору.

 — А коли людина вже немолода, все її найщасливіше — в минулому, — продовжив він. — Якщо це, пізнє почуття, завершиться нічим, то не вийде заспокоїти себе тим, що є ще багато часу, щоб почати все спочатку…

 — Ну вас це не стосується, — сказала я. — Ви молодий, до того ж чоловіки особливо не переживають про свій вік так, як жінки. Щодо чоловіків завжди попит перевищує пропозицію… І якщо одні стосунки завершаться, завжди знайдуться бажаючі зайняти вакантне місце…

Це було вже нахабством з мого боку, але він тільки усміхнувся. 

 — Добре, Ілоно, з вами дуже цікаво розмовляти на різні теми, але я вже маю йти. Чи не тяжко вам буде записати у вигляді тез все, про що ми сьогодні розмовляли? Щоб нічого не забути…

 — Авжеж, — я кивнула. — До понеділка!

 — До понеділка, — він усміхнувся, дивлячись мені в очі. Голос його звучав так м’яко, ніби в понеділок ми мали зустрітися не на лекції в оточенні ще сотні студентів, а на романтичному побаченні.

Весь час, поки йшла до гуртожитку, я несла цей голос усередині себе, ступаючи обережно, ніби тримала на голові глечик, наповнений водою, яку боялася розхлюпати. Для себе я знайшла виправдання, чому знову і знову прокручувала в голові слова Шевченка про порівняння кохання з дитячими хворобами. Просто мені треба було це все записати, коли я дістанусь кімнати, і якщо дівчата не заважатимуть. Але в глибині душі я розуміла, що не в дипломній справа. 

Я шукала в його словах відображення нашої ситуації, хоча для нього, скоріше за все взагалі жодної “нашої ситуації” не існувало. Це лише я щось надумала і сама повірила у свої фантазії… І все одно мені подобалося це відчуття очікування, що буде далі. Воно нагадувало квітневий ранок, коли виходиш у сад і бачиш дерева в пуп’янках, які от-от вистрелять білим цвітом, а поки що вся природа в передчутті якогось дива, і хочеться затримати цю мить, насолодитися нею, і водночас — щоб скоріше настало це “завтра”, коли розкриються пелюстки і все стане зовсім по-іншому…

***

Я сиділа сама в кімнаті, дівчата пішли грати в волейбол на стадіоні, а я відмовилась іти з ними як уболівальниця, бо ж мала писати ці тези. Заглибилась у свої думки, дивлячись на чистий аркуш перед собою. А потім ніби ухопила крайню думку за хвостик, і ручка забігала по паперу, а перед моїм внутрішнім зором знову постало серйозне обличчя Святослава Вікторовича і його трохи сумні сірі очі…

Двері, що рипнули за моєю спиною, змусили здригнутися і автоматично накрити написане долонею. І тут же я сама засоромилася цього жесту. До кімнати увійшов Назар. 

 — Можна? Я стукав, а ти, видно, не чула…

 — Ой, вибач, я замислилась, — я відчула, що червонію. 

Він сів на сусідній стілець і зазирнув до мого зошита:

 — А чого це ти вчишся в п’ятницю ввечері? Хіба це не законний час для відпочинку?

 — Та, сказав Шевченко підготувати тези до дипломної, — я вдала, що невдоволена цим завданням, закрила зошит і закинула його на полицю, серед інших конспектів. 

 — Це той Шевченко, якого ми тоді бачили? В коридорі? Той, якому ти машину помалювала?

Я кивнула. 

 — Він хоч не чіпляється до тебе? — запитав Назар, накриваючи мою долоню своєю.

Я відчула, як серце швидше закалатало в грудях. 

 — Ні, не чіпляється. А що, ти ревнуєш?

Назар глянув на мене, як на малу дитину, яка говорить дурниці.

 — Просто я хвилююсь за тебе. Ти така чутлива, тебе легко образити, — сказав він повільно, ніби обмірковуючи кожне слово. — Ілоно, ти дуже важлива для мене. Я б хотів тебе захистити від усього світу, — Назар усміхнувся, продовжуючи торкатися моєї руки. 

 — Це приємно, коли тебе хочуть захистити, — я усміхнулась йому у відповідь. — Але в мене все добре. Святослав Вікторович хороша людина, ми з ним цікаво поговорили сьогодні…

Тут же я прикусила язика, побоюючись, що Назар почне виясняти, яка була тема нашої розмови. 

Та він лише запитав, на котру годину ми завтра йдемо на вечірку до Євиного Кості…

Продовження — завтра о 22.00!

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко, щоб не загубити і дізнатися, що буде далі!

Якщо ви ще не зареєстровані на Букнет, то щоб не загубити книгу, зареєструйтесь - це безкоштовно і не займе багато часу!