18. Кохання - це хвороба?

У п’ятницю я залишилась після пар, щоб обговорити з Святославом Вікторовичем концепцію моєї дипломної роботи. 

Він переглянув список книг, які я обрала для вивчення, і запитав:

 — Скажіть, Ілоно, що, на вашу думку, об’єднує всі ці романи? 

 — Ну, вони про кохання, — я відчула себе невпевнено, не розуміючи, що він з мене хоче. — Про почуття. Пристрасть…

 — Так, ви маєте рацію, — він серйозно кивнув, нібито я зробила якесь важливе відкриття. — Але  це більш широке поняття, а є щось вужче, що їх об’єднало б?

 — У всіх книгах герої страждають, — трохи невпевнено відповіла я. 

 — Влучно підмічено, — він кивнув. — А ви замислювалися, чому немає  всесвітньо відомих книг про щасливих героїв, у яких все добре?

Я замислилась:

 — Може, їх нецікаво читати? Люди хочуть переживати якісь сильні емоції, співчувати героям?

 — І думати: “Добре, що зі мною такого не трапилось”, — він усміхнувся. — Але це стосується більше трилерів та горору.  А любовні романи люди читають, тому що почуття кохання — це справжній гормональний коктейль, а наша психіка не завжди розділяє реальність і вигадану історію. Кожен із нас, читаючи книгу, яка його захопила,  мимоволі перевтілюється в героя і проживає разом з ним його емоції. Коли герой страждає, ми страждаємор разом із ним, а потім настає хепіенд, і ми відчуваємо щастя. 

 — Але є ж книги із сумним фіналом, — сказала є. 

 — Так, — погодився він. — Через сум людина проживає катарсис, очищення. Таке, як буває, коли ми плачемо. Після того настає полегшення. Все це просто гормональні стани нашого організму, хіміки і біологи їх вивчили і розклали по поличках. Деякі люди для досягнення такого стану вживають алкоголь чи наркотики, а дехто обходиться більш безпечними для здоров’я способами — книгами, фільмами, музикою… Уявіть собі, ви можете пережити те, що відчував автор книги, який жив сто, двісті чи п’ятсот років тому… Книги — це справжня машина часу…

 — А чому письменники так люблять описувати нерозділене кохання? — запитала я. 

 — Може, тому, що це дуже сильна емоція, і ще її хоч раз та  відчувала кожна людина. Ну, майже кожна… Тож коли ми бачимо в книзі таку історію, ми порівнюємо її зі своїм досвідом. Це свого роду безкоштовна психотерапія, бо власні помилки іноді не так помітні, як ситуації, описані на сторінках роману…

 — Так, — я кивнула, а потім несподівано для себе самої глянула йому в очі і запитала. — А у вас було нерозділене кохання?

Святослав Вікторович на мить замовк, збираючись з думками. А потім похитав головою:

 — Ні, не було. Ми з моєю дружиною ще зі шкільної парти разом. У нас обох не було бажання закохуватися в когось іншого…

Згадка про його дружину повернула мене до тями, і я тепер картала себе за те, що почала задавати такі дурні запитання. Але Шевченко продовжив:

 — Моя дружина, Вікторія, — психолог, і вона колись сказала, що невзаємним коханням краще перестраждати в підлітковому віці, це як кір чи вітрянка — у дитинстві ці хвороби переносяться легше, а от якщо на них захворіє дорослий — іноді ускладнень неможливо уникнути…

Говорячи ці слова, він дивився на мене…