17. Кислий апельсин

Дружину Шевченка мені показала Єва. В понеділок після пар ми забігли в супермаркет. 

Я якраз роздивлялася маленькі яскраві блокнотики, до яких завжди мала слабкість, коли Єва штовхнула мене в бік:

 — Дивись, де овочі-фрукти!

Я повернулася у той бік і побачила їх. Святослав Вікторович підтримував під руку молоду тендітну жінку у світлому плащику. Її голова була замотана шарфиком, тим самим, з машини. Вона сказала йому щось якраз тієї миті, як я на них поглянула. Шевченко щось відповів їй, потім узяв з полички кілька апельсинів і поклав у кошик, який тримав у руці. 

Апельсини були великі, яскраві, вони, здавалося, аж світились у кошику. Мені цієї миті так захотілося взяти один із них, обчистити шкірку, вкусити, і терпкий кисло-солодкий сік защипає підборіддя…

 — Дружина його, — діловито прошепотіла Єва.  — Але якась вона… як бліда поганка!

Я мимоволі пирхнула, бо це визначення дійсно підходило цій жінці з блідим невиразним обличчям. І що Шевченко в ній знайшов?  Хоч би нафарбувалася, щоб краще виглядати…

Тим часом пара, поклавши до кошика ще мінеральну воду, хліб і ще якісь продукти, неквапом рушила до каси. 

Я провела їх очима. Магазин чомусь здався мені верхом несмаку. Бринчала з динаміків тупа музика, верещала чиясь дитина, вимагаючи кіндер, пройшла групка підлітків, неприємно гигикаючи. 

 — Ти що, Ілоно?  Стоїш як укопана!  — Єва помахала долонею в мене перед очима. — Прийом-прийом, я тут! 

 — Я задумалась, — буркнула я і пішла до стелажів з овочами. Вибрала три апельсини, такі ж, які купував Шевченко. Завдяки цьому можна було уявити себе ближчою до нього.                         

 — У суботу в Кості день народження, підеш зі мною? Буде весело, — тараторила Єва, поки ми йшли до каси. Шевченко зі своєю супутницею вже давно вийшов з магазину, а мені досі здавалося, що я відчуваю в повітрі аромат його одеколону. 

 — Я там нікого не знаю, — пробувала мляво відбиватися я. 

 — Ну Назара свого візьмеш… Костя казав, що я можу запросити друзів, його батьки у відрядженні, він буде сам на господарстві. Погуляємо!  А то це навчання вже остогидло! 

Йшов лише другий тиждень вересня, до канікул було так далеко, що не вірилося, що вони колись настануть. До закінчення універу — ще далі. Хоча я й знала, що цей час пролетить непомітно, і ми й не зогледимось, як будемо тримати у руках новесенькі дипломи. 

 — Ну, я його спитаю, чи він захоче. Але якщо не захоче, то і я не піду, — відповіла я, сподіваючись, що вдасться “відкосити” від перебування в незнайомій компанії.

***

Та Назар, який навідався увечері до нашої кімнати, відповів: “А чого, можна і піти”. Виявилося, що Костю він знав — вони вчилися на одному потоці, хоч і в різних групах. 

Він сидів на ліжку Діни, яка була в бібліотеці, і дивився на апельсини на моїй тумбочці. 

 — Хочеш? — я взяла один і простягнула йому, а другий взяла собі. Почала чистити шкірку, вона була не дуже товста, приємний свіжий аромат розтікся по кімнаті. Та коли я розділила апельсин на дольки і поклала одну в рот, то відразу скривилася. Він був страшенно кислий. 

 — Що сталося? — спитав Назар. 

 — Та от апельсин кислючий, аж зуби зводить, — пробурчала я. 

 — Дивно, у мене нормальний, — він простягнув мені дольку. — Смачно. 

Поклавши її до рота, я переконалася, що апельсин у нього — цілком нормальний. в міру кисло-солодкий. 

А от мені дісталося щось майже несмачне. Може, це був якийсь знак? 

“Та ну, щось я стою надто забобонною, апельсин як апельсин”, — я  рішуче стріпнула волоссям, ніби відганяючи геть набридливі думки. Однак потім протягом дня ще не раз поверталася думками до подружжя Шевченків. Згадувала з якою любов’ю і турботою Святослав Вікторович дивився на свою дружину. І тут я спіймала на собі погляд Назара. Він дивився на мене точнісінько так само — з любов’ю і легким сумом. І я вперше пожалкувала, що досі не закохалася в нього…