15. Коли згасло світло

Я ще з дитинства дуже боялась темряви. Сама не знаю чому, може, у мене просто була бурхлива уява. або ж, коли я була зовсім маленькою, такою, що я не усвідомлювала того, що відбувається навколо, мене щось налякало, та я завжди спала з нічником, і коли раптово вимикали світло, не могли втриматися, щоб не скрикнути і не почати гарячково шукати телефон чи ліхтарик.

 Не став винятком і цей вечір. Я зойкнула так, що Шевченко трохи стурбовано сказав:

 — Ілоно, з вами все гаразд?

 — Так, я просто боюся темряви!  — тремтячим голосом промовила я. 

 — Це всього лиш аварія, — почувся якийсь шум, видно Святослав Вікторович щось шукав у себе на столі. Тоді засвітився ліхтарик його телефону, вириваючи з мороку клаптик освітленого простору. 

Моє серце ніяк не могло вгамуватися, і дихати було важко, ніби хтось підкрався ззаду і вхопив за горло. 

Він, видно, відчув мою тиху паніку, підійшов з ліхтариком і освітив простір переді мною. 

 — Все те саме, що й удень, — сказав заспокійливо. — Зараз ми потихеньку спустимося вниз. Почекаєте, поки я складу свої речі?

Я кивнула. Страх помалу відпускав, але руки і ноги ще тремтіли. Я сіла на стілець і дивилася, як Шевченко не поспішаючи складає у чохол ноутбук, кладе його в спортивну сумку, туди ж закидає книгу і термос. Щось шукає в кишенях.

 — Де ж ці ключі?

 — Ось вони, — ключі лежали на столі поряд з моєю рукою, тож я простягнула їх йому. 

Наші долоні торкнулися одна одної, і я відчула… Якби я була героїнею якоїсь романтичної книги, то, певно, відчула б легкий удар електричного струму чи чи цілі табуни мурашок помандрували б моїм тілом. Але насправді я знітилась і швидко прибрала руку. Ще подумає, що я, як Єва, клеюся до нього. 

 — Дякую, — він повісив на плече сумку, в одній руці тримав ключ, а в другій телефон. Ми повільно рушили в бік виходу з аудиторії, освітлюючи ряди парт, і мені раптом здалося, що на задній щось поворухнулося — чорне, безформне…

Я мимоволі схопилася за руку Шевченка. Якби його не було поруч, я б, певно, закричала і кинулась геть, не розбираючи дороги. Але перед ним було соромно…

 — Давайте ви візьмете телефон і будете освітлювати нам шлях, — сказав він. — А я зараз замкну двері. Добре?

Не випускаючи мою руку, він другою простягнув мені телефон, і я міцно вхопила його і тут же посвітила в те місце, де, як мені здалося, щойно хтось був. Звичайно ж, нікого там не виявилося. Порожні столи і закинуті на них вгору ніжками стільці. 

Ми вийшли в коридор, де було все так же непроглядно темно. Знизу, однак, чулися голоси студентів, що розходились по домівках. 

Я посвітила на замок і Святослав Вікторович замкнув двері. Потім він заховав ключ у кишеню і повернувся до мене. 

 — Йдемо вниз? — в темряві, ледь освітлене ліхтариком, його обличчя набуло якогось хлопчакуватого виразу.

 — Так, — я кивнула. 

Мені чомусь стало весело. Темрява тепер не лякала, бо мою руку досі тримала його тепла долоня. Я подумала, що могла б зараз з ним піти хоч на край світу, і сама засоромилася таких думок. Добре, що він не бачить виразу мого обличчя і не здогадується, про що я думаю…

***

На середині сходів, що вели з другого поверху на перший, я спіткнулася, і Шевченко підтримав мене, ніби  ледь обійнявши за плечі.  Втім, тут же руку прибрав, і ми відсторонилися одне від одного. Внизу було світліше, бо в кімнатці охоронця була лампа з акумулятором, тож через широко відчинені двері в хол падало досить яскраве світло. Майже всі студенти вже розійшлися, лише кілька хлопців у залі, підсвічуючи собі ліхтариками, складали музичну апаратуру. 

Якраз цієї миті з зали вийшов Богдан і попрямував до виходу.

 — Ілоно, ти в гуртожиток? — запитав він мене. — Провести?

 — Так, — кивнула я. — У гуртожиток. До побачення, Святославе Вікторовичу. 

 — До побачення, Ілоно, — рівним голосом відповів він, ніби ми щойно й не йшли темним коридором, тримаючись за руки…