14. Вечірнє чаювання з несподіваним фіналом

Колись на заняттях з психології ми проходили тест, згідно якого основною визначальною рисою моєї особистості була допитливість. Може, якби замість неї домінувала сила волі чи мудрість, я б повернулася і пішла назад до танцполу. Проте клята допитливість повела мене, як на мотузочку, до дверей аудиторії, ще й змусила зазирнути в щілинку, що залишалася між дверима і одвірком. 

У цю дрібну щілинку було видно лише клаптик підлоги і трохи стіни і нічого більше. Я прислухалась. В аудиторії панувала тиша. Може, взагалі там нікого не було. Просто прибиральниця забула світло вимкнути. 

Я вже збиралася йти геть, але несподівано моя права нога спіткнулася об якусь латку на ліноулемі, яку я не бачила, бо в коридорі було темно. Щоб не впасти, я мимоволі вчепилася за двері, вони рипнули і прочинились. 

 — Хто там? — почула я з глибини аудиторії спокійний голос Шевченка. 

Зараз в мене було пару секунд, щоб кинутися навтьоки, але ноги ніби приросли до підлоги. 

Двері відчинилися ширше, і я побачила Святослава Вікторовича з якоюсь книгою в руці.

 — Ілоно, ви до мене? — запитав він. — Якісь питання виникли?

 — Ага, ну я просто повз проходила… — я сама розлютилася на себе за таке тупе пояснення. 

 — Ну, заходьте, хочете чаю? В мене є в термосі. 

 — Дякую, — мені було незручно відмовитись. Я підійшла до його столу, поруч з яким стояв стілець, і сіла, немов на іспиті. Він відкрутив кришечку термоса, дістав з шафки запаковані в целофан одноразові стаканчики, налив у один із них чаю з термосу і простягнув мені. 

 — А де ж ваш хлопець? — раптом запитав він, все так же спокійно дивлячись на мене, лише в його сірих очах миготіла легка насмішлива тінь. 

Я відсьорбнула чаю і мало не захлинулась, почала кашляти. Відкашлявшись, відповіла:

 — Поїхав додому, в нього бабуся померла. 

 — Он як, — Шевченко враз спохмурнів. — Зрозуміло…

 — А я Єву шукала, — раптом  ляпнула я. — Думала, може вона тут. 

Святослав Вікторович окинув поглядом аудиторію, ніби сподівався побачити Єву, що причаїлася  десь на задніх рядах.

 — Ні, її тут не було, — промовив він. 

 — Зрозуміло, — тепер уже в мене вирвалось це слово-паразит. 

Ми трохи помовчали. 

 — А ви чергуєте сьогодні? — запитала я. 

 — Так, — кивнув він. — Ну, вечірка завершиться і поїду додому. 

Я допила свій чай і поставила стаканчик на стіл.

 — Дякую, — повторила знову. — Було дуже смачно. 

 — Будь ласка, — кивнув він.

Ми знову помовчали. Я вирішила, що правил ввічливості уже дотримано, тож можна підвестися і піти, сказавши щось типу: “Було дуже приємно поспілкуватися, не хочу вам заважати…” або “Мене там, мабуть, дівчата шукають…”

Я вже відкрила рота, щоб попрощатися і побажати гарних вихідних, але тут лампи під стелею блимнули раз, другий і остаточно згасли. 

Все приміщення університету поринуло в темряву…