13. У пошуках Єви

Коли ми увійшли до напівпідвального приміщення, де й відбувалися вечори з танцями, там уже було чимало людей. Хлопці і дівчата, які за літо встигли скучити за своїми знайомими, весело розмовляли, скрізь стояв шум і гам, а все перекривала гучна музика. 

 — Ти чого озираєшся? — гукнула мені Міра. 

 — Єву шукаю, — відповіла я. 

 — То набери її, — порадила сусідка. 

Я набрала номер подруги, але як тільки пролунало пару гудків, виклик скинули. Я подумала, що, може, зв’язок поганий, і стала набирати її знову.  Цього разу у слухавці почувся голос жінки-робота: “Абонент знаходиться поза зоною доступу. Будь ласка, зателефонуйте пізніше”.

Значить, Єва вимкнула телефон. Але чому? Може, вона вже десь на самоті з Шевченком і не хоче, щоб я їй заважала? 

Дівчата потягнули мене в коло, де танцювали їхні знайомі. Але я не могла розслабитися, продовжувала час від часу шукати очима Єву, та її, здається, не було в залі. Як і Святослава Вікторовича…

Коли залінала повільна мелодія, частина танцюючих розбилася на парочки, а більшість, в тому числі й я, опинилися під стінами по периметру залу. Я знову дістала телефон і набрала Єву — все так же поза зоною…

Я вийшла з підвалу і пішла до вбиральні, яка знаходилась на першому поверсі. Звідти якраз випурхнула наша з Євою одногрупниця Катя з подружкою. 

 — О, привіт, Ілонко! — сказала Катя.  — Чого така заклопотана?

 — Єву шукаю, ви її не бачили?

 — Бачили, вона сідала в якусь машину, я ще подумала, чому вона так рано поїхала з вечора. Адже все тільки починається…

 — А ти не бачила, чия це була машина? — з завмиранням серця поцікавилась я. 

Катя нерозуміюче дивилася на мене:

 — Як це “!чия”? На ній не написано. Така…сіра. 

В мене аж серце упало в п’яти. 

 — Ага, добре, дякую, — пробурмотіла я механічно. 

У вбиральні усамітнитися не виходило — сюди постійно хтось ломився. Тому я вирішила піднятися на другий поверх, де по ідеї нікого не повинно бути, і там спробувати ще раз набрати Єву. Але перед тим, піднімаючись по сходах, я написала їй повідомлення:

“Ти що, поїхала до нього? Єво, не мовчи, набери мене, я переживаю!”

Повідомлення світилося, як непрочитане, Єви в мережі не було. 

Я ступила в напівтемний коридор другого поверху, знову пробуючи набрати номер подруги, і раптом мій палець завис у повітрі. Я побачила, що з-під дверей однієї з аудиторій — тієї самої, де проводив заняття Шевченко — в коридор падає тоненька смужка світла…