12. Непередбачувані обставини

На жаль, я прокрастинаторка ще та, тому здавала список літератури Шевченку в останній день тижня — п’ятницю. 

 — Добре, — сказав він, лише мигцем глянувши на аркуш паперу з надрукованими назвами книг. — На вихідних я все це перегляну, а в понеділок подумаємо над загальним планом вашої роботи. 

 — Дякую, — кивнула я. 

 — Тоді до понеділка, — відповів він і втратив до мене будь-який інтерес. 

Авжеж, збирається з Євою роман крутити. Думає, що я не знаю…Ех, погубить мою подругу її захоплення старшими чоловіками… І одного великого розчарування не було достатньо, знову збирається гордо промарширувати по тих же граблях…

Я повернулася і вийшла з аудиторії, звелівши собі викинути з голови Святослава Вікторовича. Якщо Єва буде скаржитися, що її знову обвели навколо пальця, тоді я й скажу: “А я тебе попереджала!”

Але поки цього не сталося, краще не повчати її. Зрештою, вона людина доросла, повнолітня, а вітер в голові в неї може до пенсії гуляти, що ж мені, усе життя її за ручку водити? Раз наб’є гулю, другий — на третій вже виробиться імунітет до “владних героїв”...

Пари закінчились, потрібно було йти до гуртожитку, щось перекусити і причепуритися перед вечіркою. Хотілося бути дуже вродливою, щоб Шевченко, побачивши мене з Назаром, відчував те ж саме, що відчувала я, коли він мило бесідував з Євою і запрошував її на побачення…

Та життя іноді любить поламати всі плани. До такої міри, що в мене закрадалась підозра, що там, на небі, янголи, чи демони, чи ті й ті, охоче експериментують, як часто завдавати прикрощів одній і тій же людині. Тоді як інша поряд живе собі спокійно, і все в неї просто чудово. 

Я належала до категорії “невезучих”. Тому майже не здивувалася, коли, заходячи в гуртожиток, буквально зіткнулася з Назаром, який звідти виходив. У руці він тримав спортивну сумку чорного кольору, з якою зазвичай їздив додому. Побачивши мене, він спохмурнів:

 — Ілонко, вибач, я сьогодні на вечірку не потраплю. В мене бабуся померла, мама тільки що подзвонила, попросила приїхати. Завтра похорон…

 — Співчуваю, — прошепотіла я. 

 — Мені дуже незручно, що так вийшло, що ми домовились, а я їду…

 — Та нічого страшного, — сказала я.  — Будуть інші вечірки, скільки завгодно. Ще надолужимо…

Він усміхнувся:

 — Так, ти маєш рацію, надолужимо. Знаєш, Ілонко, я дуже радий, що ти в мене є.

 — Я теж рада,  — я усміхнулась йому.  — Буду чекати твого повернення. Я, певно, все одно на ту вечірку не піду, щось втомилася сьогодні і голова болить…

В мене справді боліла голова, так що, прийшовши до кімнати найпершою, дівчата ще не повернулися зі своїх пар, я випила цитрамон і лягла полежати, та так і задрімала. Коли Міра з Діною повернулися з універу, вони здивувалися, побачивши мене в ліжку. 

 — Ану вставай, в нас мало часу, треба причепуритися перед вечіркою! — скомандувала Міра. 

 — Може, я не піду… — слабко запротестувала я, але дівчата ніяких заперечень не слухали. 

Мене підняли з ліжка, причесали, нафарбували, і за п’ять хвилин восьма ми вже прямували на вечірку…